Обережно, двері не відчиняться

Про культурну політику за президентства Петра Порошенка та кількох кабінетів міністрів при ньому ми писали багато, підводячи підсумки буремного десятиліття. Наразі час поговорити про те, як держава себе поводить з культурою протягом першого року президентства Володимира Зеленського і (майже року) гегемонії його партії «Слуга народу» у Верховній Раді. 

За уряду Гончарука міністерство культури злили з іншими міністерствами – молоді та спорту і інформаційної політики – новій владі хотілось продемонструвати швидкі «результати», щоб віддячити українцям, які за неї проголосували. Злиття міністерств під егідою оптимізації, зменшення кількості чиновників спіткало не лише Мінкультури. Але результату не вийшло – весь цей змолотий чиновницький фарш тепер намагаються прокрутити в м’ясорубці назад, адже раптом – ледве по завершенню цих об’єднанань – стало зрозуміло, що вони не спрацювали і міністерства треба роз’єднувати назад.

Проект міністерства Володимира Бородянського міг похвалитись амбітністю – ще до свого офійційного призначення Бородянський зібрав купу стратегічних груп за різними напрямками, взяв собі радників і почав занурюватись в небачену ним до цього сферу державного управління культурою. Новий міністр мав написати стратегію гуманітарного розвитку (не перша спроба за останні 6 років), переглянути принципи фінансування (зокрема, творчих спілок), встановити нагляд за журналістами – словом, завдання стояли неабиякі. Після зміни Кабміну і рішення про роз’єднання Мінкульту (а по факту – перезбір міністерства в нову, досі небачену структуру) Бородянський відмовився його очолювати – за ним пішли майже всі заступники, окрім Світлани Фоменко (яка нині – т.в.о.) і держсекретаря Артема Біденка. Пошуки нового голови Мінкульту тривають досі – і, якщо вірити заступнику голови Офісу президента Юрію Костюку, мають завершитись наступного тижня. 

Втім, епопея з пошуку міністра може протривати ще якийсь час – за свідченнями джерел, вже позаминулого тижня в ОП була впевненість, що омріяний міністр культури знайдений. Але щось пішло не так, і пошуки продовжились. За яким принципом? За все хороше проти усього поганого. В ОП хочуть, щоб наступний міністр «тримав планку Бородянського», був «не зашкварний», вмів домовлятись з усіма представниками багатоманітної української культурної флори і фауни, розбирався в усіх сферах, а не лише в одній, і розумівся на законодавстві та змінах, яких воно потребує. Це розмите формулювання малює в уяві міністра, який нічого суттєвого не зробить, скандалів не спричинить, радикальних змін не впровадить. 

Втім, просто затикати кадрову дірку, в якій свистить протяг, в «зе-команді» теж не хочуть – на посаду міністра культури давно вишикувалась невелика черга, проте брати з неї кандидатів не поспішають. Тому Офіс президента озброївся єдиною, як їм здається, можливою тактикою: тицяти палицею в усіх, хто займається культурою в Україні і якось ще рухається. Хто озивається, того кличуть на бесіду на Банкову. Хтось відмовляється, когось кличуть під іншими приводами, хтось йде, щоб висловити своє обурення тим, що відбувається навколо. В міністри записуватись не поспішають. 

Це можна зрозуміти: ніхто не хоче бути міністром чорної діри, на яку остаточно перетворили міністерство культури. Ніби і без цього йому бракувало недовіри з боку українських громадян, нерозуміння, навіщо витрачати на нього гроші платників податків (якби за кожне «нє, ну а чо, в Америці взагалі немає міністерства культури» хтось висаджував дерево в лісах Амазонії, ми б відновили їх дуже швидко), і ядучої зневаги. Гостроти відчуттів має додати той факт, що невідомо, скільки протягне уряд Дениса Шмигаля в цій швидкісній реформаторській машині імені Володимира Зеленського, і чи не підуть всі докладені потенційним міністром зусилля як вода у пісок, на якому за який-небудь рік треба буде зводити нове міністерство – культури і космічного туризму, наприклад. Кому мало – тримайте знецінення від колег в уряді, які не дуже розуміють, що таке культура і навіщо їй окремі політики, фрази типу «давайте краще на лікарні гроші дамо, а кіно якось потім знімемо» і загальний рівень компетентності серед так званих дісіжнмейкерів, який вже давно перетнув нуль і прямує до дев’ятого кола пекла. 

На питання, під яку візію Офіс президента шукає міністра, чіткої відповіді отримати не вдалося. «Вони хочуть, щоб культура повертала вкладені інвестиції (слід думати, державні – прим.)», – прокоментував один наших співрозмовників. Інший співрозмовник згадав про розвиток креативних індустрій і охорону культурної спадщини – це тішить, особливо останнє – напівзабута в публічному дискурсі сфера, звідки періодично щось виринає, коли обвалюється якась стіна, або комусь хтось повертає віднайдене мистецтво. 

В порівнянні з нинішньою ситуацією, розмиті політики за попереднього президента, де мало хто хотів брати на себе політичну відповідальність за реформи в культурі, а ті, хто хотів, приймав карколомні консервативні і непродуктивні рішення – це просто верх чіткості, прозорості мислення і структурованості. Наразі ті, хто достатньо компетентний для створення політик і візій того, як треба змінювати культурне поле, або завалені паперами по вуха , або рятують свої інституції від пожеж, спричинених некомпетентністю вищого керівництва. Полегшення бюрократичних процедур, про які йшлося відразу після Майдану, не відбулось, а красномовна ситуація з Центром Довженка, діяльність якого відкрито саботує нова голова Держкіно, є яскравим прикладом кризи в культурі.

Власне, призначення Марини Кудерчук – це осердя нової культурної політики, якщо це можна так назвати, і її наслідків. Зірваний конкурс, на якому була фаворитка (Юлія Сінькевич), переоголошення цього конкурсу («охрана отмена» як modus operandi), отримання тих самих результатів лише для того, щоб хтось зверху клацнув пальцями і міністр культури порекомендував потрібну комусь – не середовищу і індустрії – кандидатуру для призначення. На зміну принципу компетентності, який в культурі панував не усюди, але за яким діяли ті, хто почав працювати у держсекторі після Майдану, прийшла клановість – на ключові посади мають бути призначені потрібні люди. 

Видається, тут йдеться про перемогу інерції і поразку принципу зусилля. Для компетентності і професійності потрібні зусилля. Для того, щоб дотримуватись карантину, потрібні зусилля. Для того, щоб розібратись в предметі, потрібні зусилля. Щоб бути людиною, потрібно робити зусилля кожного дня. Досвід останнього року вкотре за часи української незалежності демонструє, що для досягнення умовного «успіху» – обіймання певних посад, наприклад, – потрібно лише бути в правильному місці в правильний час. А зусилля нехай робить хтось інший. І ось на це порожнє місце, де мають бути компетентність, порядність і критичність, заповзає щось інше. Що – ми побачимо вже дуже скоро.