Вася

У травні тягне на Закарпаття. І від пісень його гурту щось карпатське зринає в уяві, там є ті мотиви. Хоч сам Вася – типовий київський продукт зі спального робітничого району. Може, через те мені колись спала думка зробити разом кілька речей – щось зовсім не те, що звучало в ефірі. Принаймні спробувати.

– Чувак, так давай! Кілька пісень, а то й цикл, якщо піде. Нормільна ідея. Норматєльна!

Про гурт і його фронтмена я вперше почув від колеги на радіо. Вона запросила музик на інтерв'ю, запропонувавши мені роль співведучого. Музикантів прийшло двоє. Рудько в блейзері й джинсовій куртці та рослявий брюнет. Як пояснив рудько, а це й був Вася, вони впораються вдвох. Брюнет видобув із чохла акордеон, Вася дістав гітару. Він відповідав на перехресні питання, хрипкоголосий і, як мені вчулося, з легким амбре. Артистичний, темпераментний, блатна губа скривлена чи в усмішці, чи в передчутті мату. Чогось я його не примітив у Запоріжжі, де Вася виступав на фестивалі "Червона рута" 1991 року, ставши дипломантом у бардівській номінації.

Про тюрму Василь не розповідав, хоча з губою я таки не помилився. Строк спливе у приватних бесідах, за ним і другий, але це згодом. Того разу на завершення гості показали пісню. "Ізмєна", так вона звалася. У три акорди й черк руки по деці вплівся струмок акордеонного звуку. Потім Вася заспівав. Потім… Мурахи, сипонувши від колін, перебігли мені з однієї сторони грудей на іншу. Хвиля солодкої млості забила дух. Потім… Під кінець, коли Вася тіпався над гітарою, трохи не в корчах, а Марленові пальці й клавіші злилися в суцільне віяло, мені здалося, що музика видавить скляну перегородку і влетить до вражених звукорежисерів.

Далі було життя. У Васі з гуртом вийшов другий альбом. Виступи на фестах, де їхня музика підривала трохи не стадіони. Це, однак, не впливало на статус ні гурту, ні самого Василя. Чувак у білому костюмі, меценат, про якого так мріяв Вася, не виходив із білого ж "Мерса" і не вкладав у лабухів кревні мільйони. Навіть на кін помаранчевого Майдану команда допущена не була, виступали посеред наметового містечка на Хрещатику. "Чорну гору" я, наприклад, слухав там, між людських тлумів, що чорніли на тлі мерії, а по них мерехтіли відблиски багать із металевих бочок.

– Ми – лабухи, і в нас принцип: "Дєньгі в рукі – будут звукі!" – казав мені захеканий Вася. – Але тут ми готові безоплатно грати щовечора, ще й дрівця колоти!

Після помаранчевої революції я перебрався із Сирця на Троєщину. Василів будинок віддаляло пару кварталів. Все настійливіше я згадував ідею з піснями. Коли якось зустрілися з Василем на Петрівці, згадали вже разом.

– Доробляю альбом із Хоботом, і засядемо в мене, – підсумував Вася, втискаючись у таксі. – Шеф, нам на Трою! Я візьму гітару – свого "Філа". Це, звісно, не Gibson Les Paul, як в одного мого кєнта-авторитета, але. Кстаті, чувак, слухай анекдот. Старий кубинський дон помирає в Маямі…

Під Васіні примовки ми в'їхали на Троєщину, де спочатку канув у пітьму Вася, а за кілька хвилин і я, у хмільному піднесенні уявивши, що в нас спільний будинок, тільки під'їзди на різних кінцях. Скоро зберемося, і…

Через якийсь час мені зателефонував Васін саундпродюсер. "Паша…, – делікатний Сашко зітхнув у слухавку. – У мєня для тєбя прєнєпріятнєйшая новость…" Їдучи того дня додому через Московський міст, у голові крутилися якісь рядки, ніби присвята Васі. Дивлячись на вантажний міст і розсипи бетонових брусків, я й тепер відчуваю щось подібне. Хоч вірш так і не вийшов. Мабуть, варто було заводитися не з віршем, а з піснею. Із закарпатськими відголосками. Але без Васі щось вона мені геть не пішла