Парламентсько-президентській Україні – сильний парламент

Відповідно до Конституції, джерелом влади в Україні є народ. На практиці це реалізується через вибори, в ході яких українці обирають своїх представників до тих чи інших органів влади. Тому цілком справедливо, що українці чекають, в першу чергу від народних депутатів та парламенту загалом виправдання тієї довіри, яка висловлена їм у ході виборів.

Звісно ж, існує деяка проблема стосовно розуміння суспільством конкретний функцій та компетенцій різних органів влади та окремих її членів, що у підсумку призводить до розчарування, бо, до прикладу, народний депутат не допоміг в облаштуванні громадських вбиралень у парку, чим би мала зайнятися місцева влада, чи не зміг вирішити якусь проблему, де крапки над «і» насправді може розставити тільки суд.

Незважаючи на це, більшість народних депутатів намагаються допомагати громадянам, з якою б проблемою до них не звернулися. Головним інструментом у такій роботі, відповідно до закону, звісно ж, є депутатські звернення та запити. За допомогою них народний депутат також отримує необхідну для здійснення своїх повноважень інформацію, може вносити власні пропозиції стосовно вирішення того, чи іншого запитання, здійснювати депутатський контроль тощо.

Проте і тут не обходиться без перешкод. Часто адресати таких звернень або затримують відповіді на них, або відповідають дуже формально (так звані відписки), або взагалі ігнорують їх.

Отже, не отримавши належної відповіді, або не отримавши її взагалі, депутати не можуть виконувати свої обов’язки так ефективно, як би цього хотілося. Як наслідок зокрема – суспільне невдоволення, зниження особистих рейтингів депутата, зростання соціальної напруги і головне – купа невирішених проблем.

А найпарадоксальнішим є те, що законодавство встановлює чіткий обов’язок відповідати на депутатські звернення та запити. Більше того, воно встановлює і конкретні терміни, впродовж яких така відповідь повинна бути надана. Передбачена навіть відповідальність за порушення встановлених вимог. Здавалося б, усе є. Але щось у цьому механізмі не працює.

Якщо проаналізувати законодавство в даній сфері, можна знайти і відповідь. І вона досить банальна – мізерні штрафи.

Щоб вирішити цю проблему 13 травня Верховна Рада України проголосувала у першому читанні законопроект №3354 «Про внесення змін до статті Кодексу України про адміністративні правопорушення та Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за невиконання законних вимог та перешкоджання діяльності народного депутата України, Рахункової палати, депутата місцевої ради». Документом серед іншого пропонується за ненадання, чи неналежну відповідь на звернення народного депутата збільшити штраф з 170-850 грн до 3400-8500 грн, на запит – до 6800-13600 грн. Тож будемо сподіватися, що негативних прецедентів у даному контексті з прийняттям такого закону суттєво поменшає.

Та, як то кажуть, не зверненнями та запитами єдиними. У цілому, можливості та обов’язки парламенту, особливо на загальнонаціональному рівні, досить широкі.

Зберігаючи закріплений у Конституції принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову, механізм стримування та противаг повинен працювати не тільки на те, аби завадити узурпації влади тією, чи іншою її гілкою, але й для того, аби робота державного механізму загалом була максимально злагодженою та ефективною.

Відповідно до Основного закону, Україна є парламентсько-президенстською республікою. Пункти 13 та 33 статті 85 Конституції до основних повноважень законодавчого органу відносить здійснення парламентського контролю, в тому числі за діяльністю уряду.

Розглядаючи взаємовідносини між законодавчою та виконавчою владами, на практиці це б мало означати, що парламент повинен мати суттєві можливості в сфері контролю діяльності Кабінету Міністрів, а також впливу на цю діяльність.

Звісно, не слід забувати про такі інструменти як година запитань до уряду, чи вже вищезгадані депутатські звернення та запити, за допомогою яких депутати можуть отримувати відповіді на ті чи інші питання від міністрів, чи звітування уряду перед парламентом, внаслідок якого останній може висловити Кабміну недовіру. Проте всьому цьому дещо бракує системності та імперативності. До прикладу, в ході тієї ж години запитань до уряду часто депутати не отримують повних та вичерпних відповідей на свої питання, а урядовці у свою чергу формально не несуть відповідальності за це. Більше того, парламентарі фактично позбавлені законної можливості впливати на долю окремого міністра, роботою якого вони не задоволені.

Такі моменти суттєво відображаються на якості роботи виконавчої влади та її комунікації із законодавчою, що часто залишає бажати кращого. Як наслідок, з одного боку отримуємо затягнуті у часі рішення, посадовців «не на своєму місці» і недореформи, а з іншого – суспільство, тотально незадоволене владою.

Вирішити цю проблему покликаний нещодавно зареєстрований законопроект №3499 «Про інтерпеляцію», співавторами якого стали 72 народні депутати, серед яких і я.

Його суть полягає в тому, аби на законодавчому рівні запровадити однойменний інститут, надавши право щонайменше сорока п’яти народним депутатам або парламентському комітету, до предмета відання якого належить сфера діяльності окремого члена уряду, на сесії Верховної Ради звернутися до голови ВР із депутатською вимогою. За наслідками інтерпеляції може бути прийнята постанова про незадовільність роботи певного міністра, що тягне за собою звільнення такого міністра з посади.

Довідково:

Відповідно до законопроекту інтерпеляція визначається як ініціативне проведення обов’язкового розгляду Верховною Радою України питання про діяльність окремого члена Кабінету Міністрів України з вимогою дати пояснення стосовно питань, які належать до його повноважень, та вирішення питання про задовільність його роботи.

Загалом інтерпеляція є дієвим інструментом реалізації парламентом своєї контрольної функції.

Її метою є:

• по-перше, визначення рівня відповідності діяльності уряду з можливістю застосування певних санкцій;

• по-друге, отримання інформації стосовно реалізації програми діяльності уряду, її оцінки на предмет відповідності прийнятим законам.

Варто зазначити, що законопроект не пропонує змін в частині форми державного правління, закріпленої в Конституції, чи стосовно розширення повноважень парламенту. Якраз навпаки – його завдання полягає в наповненні практичним та процедурним змістом прописаного у 85 статті Основного закону права Верховної Ради на парламентський контроль.

Цілком справедливо, що у парламентсько-президентській республіці, де очікування суспільства від Верховної Ради та окремих народних депутатів дуже високі, роль парламенту повинна бути аж ніяк не номінальною, а якраз визначальною. Тому дуже важливо підсилювати прописані у Конституції положення необхідними законами. Парламентсько-президентській Україні потрібен сильний і впливовий парламент.