Війна за реальність. Хто заплатив за ваш контент?

Ми любимо повторювати, що правда приречена перемогти. Але це не так. Перемагає той, хто нав’язав свою правду іншим

У слові «війна» нам перш за все ввижається брязкіт танкових гусениць. Ми продовжуємо вважати, ніби битви ведуть заради квадратних кілометрів. Насправді полем бою давно стала не реальність, а наше уявлення про неї. І якщо ви не годуєте свою медіаармію — готуйтеся до того, що вас завоює чужа. Мотиви якої будуть визначатися мотивами її спонсорів.

Джерела фінансування ділять всі українські медіа на п’ять типів.

Держбюджет. Якщо в Росії всі найбільші медіа годуються з государевих рук, то в Україні — все навпаки. Бюджетні гроші отримує лише «Суспiльне» — причому обсяги фінансування явно не відповідають поставленим завданням. Цей холдинг змушений бути пасинком медіаринку — коштів не вистачає, техніка стара, а процедури роблять його негнучким, — пише Павло Казарін для Крим.Реалії.

Західні гроші. У цю категорію потрапляють відразу два типи медіа. Ті, хто живе за рахунок грантів («Громадське» і «Громадське радiо»). І українські редакції міжнародних холдингів (Радiо Свобода, Deutsche Welle, Голос Америки). Теоретично вони можуть дозволити собі не шукати рекламодавців, не гнатися за кількістю на шкоду якості і не орієнтуватися на клікабельність. У той же час всі вони залишаються таким собі «мінімальним інформаційним прожитковим мінімумом» для українського споживача. У країні, де переміг телевізор, вони займають важливу, але не наріжну нішу.

Російські гроші. Найвищі зарплати, найтоксичніший контент і найодіозніша подача — ось три кити, на яких стоять ці медіа. Залежно від завдання вони можуть або просувати кремлівську картинку реальності, або руйнувати українську. Хтось займається прямою пропагандою. Хтось — атакує українські наративи. Хтось — занурює глядача в рукотворний хаос, руйнуючи сам концепт факту. Ретельно підібрані пропорції правди і брехні дозволяють їм відбиватися від звинувачень у заангажованості.

Читайте також:

Ярослав Пахольчук
Конкурентний медіа-бізнес, що окупається. Як це працює у США

У міру сил вони намагаються грати в респектабельність, запрошуючи на роботу відомих медіаперсон. Прикидаються опозицією і прикриваються свободою слова. В кінцевому рахунку, їх завдання впирається в демонтаж українського суверенітету і просування порядку денного капітуляції. До того ж, їх роботу полегшують амбіції вітчизняних коментаторів, готових «ходити в телевізор» незалежно від фінального завдання медіа.

Фінансово-промислові групи. Традиційно їм належать найбільші телеканали українського ринку. У колишні роки, коли ФПГ отримувала в своє розпорядження якийсь ресурс — вона створювала ешелоновану систему його оборони, включно з політичними партіями та ЗМІ. А потім ступінь токсичності власника безпосередньо впливав на ступінь токсичності підконтрольного йому медіа.

Порядок денний кожного телеканалу залежить від того, як складаються стосунки його власника з владою. Одні — слідом за власником — беруть активну участь у політичних іграх. Інші — намагаються освоювати бізнес-моделі. Україна залишається «телевізійною» країною, в якій більшість аудиторії отримує інформацію з телеекрану, а тому цей тип медіа продовжує бути ключовим для масової свідомості.

Аудиторія. Цей пункт об'єднує медіа, які намагаються бути бізнесом. За них платить аудиторія: або безпосередньо (через пожертвування або передплату), або опосередковано (переглядом реклами). Проблема лише в тому, що в українській реальності подібний підхід спрацьовує досить рідко. Ринок реклами мізерний, конкуренція зі «ЗМІ на утриманні» висока, а читач не привчений платити за контент.

До того ж, український читач відносить отримання інформації до категорії «розваг» та «соціалізації», хоча, насправді, це історія про безпеку. В результаті він готовий платити за свої базові потреби (за Маслоу), але не включає в їх перелік «картинку реальності». Той факт, що за підсумком такого підходу країна регулярно вибирає популістів і пройдисвітів — не примушує нікого вчитися на помилках.

Проблема ще й у тому, що Україна — це бідна країна Східної Європи. Один з підрахунків говорить, що попит на якісну інформацію виникає в тих країнах, де дві третини населення мають наявний річний дохід у $7300 (за паритетом купівельної спроможності). Причому цей пороговий дохід повинен не падати останні десять років. Якщо це правило не дотримується, то на інформації громадяни заощаджують.

Читайте також:

Віталій Сич
Зеленський рано почав нападати на медіа

Ми продовжуємо уявляти війну в категоріях двадцятого століття. Проблема в тому, що ці уявлення не мають з реальністю нічого спільного. Наші думки визначають наші вчинки — а тому перемогти нас у війні можна і без танкових клинів.

А хто платить за ваш контент?

Друкується з дозволу Радіо Свобода / Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20 036, США

Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ