В окупованому Криму не шанують пам'ять Максиміліана Волошина, а його музей «воєнізували»

(Рубрика «Точка зору»)

28 травня 2020 року літератори-волошинознавці та шанувальники таланту Максиміліана Кирієнка-Волошина відзначають 143-у річницю від дня народження поета і художника. Волошин народився у Києві за старим стилем 16 (за нинішнім стилем 28-го) травня 1877 року в родині Олександра Максимовича Кирієнка-Волошина, який вів свій родовід від запорізьких козаків, та Олени Оттобальдівни, уродженої Глазер. Чи відзначають річницю від дня народження Волошина в окупованому Росією Криму? І як ведеться його Музею у Коктебелі, який за життя Волошина був місцем сили для багатьох митців, а потім став обов'язковим пунктом туристичних маршрутів?

Співробітники Музею-заповідника «Кіммерія Волошина» до дня народження поета не готувалися вшанувувати його пам'ять...Вони організували в Будинку Поета декілька виставок, присвячених... ні, не пам'яті Максиміліана Олександровича, а 75-річчю Дня перемоги. І це при тому, що в усі травневі дні заходів до Дня перемоги всюди – безліч, а Поетові, завдяки якому взагалі Коктебель став тим, чим він є зараз, (і завдяки якому безліч музейників живляться на ниві його пам'яті! ‒ навіть у день народження), навіть у будинку, збудованому ним самим, практично нічого не присвячене.

Тим більше таке ставлення до пам'яті Поета образливе для шанувальників його творчості, оскільки сам Максиміліан Олександрович, наскільки відомо, був пацифістом, ненавидів війну як безглузду бійню, всюди виступав проти військових методів вирішення проблем.

Ще у роки Першої світової він видав книгу антивоєнних віршів «Anno mundi ardentis. 1915» («У рік палаючого світу»), а в революцію та громадянську війну, перебуваючи в Коктебелі, хвилювався «за тих і за інших», і рятував червоних від білих, а білих від червоних. Але про це трохи пізніше.

Нічого нового про перемогу

Але, можливо, в експозиції про перемогу у війні із нацистами музейники щось видатне? Не тут то було.

7 травня 2020 року в Будинку-музеї М.А. Волошина створена експозиція виставки «Будинок Поета в роки Великої Вітчизняної війни», як пишуть, «присвячена 75-річчю перемоги у Великій Вітчизняній війні, Року пам'яті та слави Росії, 45-річчю утворення Будинку-музею М.А. Волошина».

Ясно, що 45-річчя утворення Будинку-музею тут пристебнуте для порядку, адже відомо, як боровся за нього проти лінії партії Володимир Петрович Купченко, який присвятив Максиміліану Олександровичу все своє життя, і, працюючи сторожем Будинку творчості, домігся створення у 1974 році (як бачимо, це не 45-ти, а 46-річчя!) Будинку-музею, в який і був призначений науковим співробітником, а з 1979 року – його завідувачем.

Проте, у 1983 році його не оминула доля нинішніх політичних в'язнів Криму, коли після обшуку, потім наклепницького фейлетону в журналі «Крокодил» він був звільнений, і знову працював нічним сторожем.

Багато й інших непорозумінь.

Хтось може відповісти, що таке «Рік пам'яті та слави Росії?» Можливо, «рік пам'яті» ‒ це 2020 року, тобто рік 75-річчя Дня перемоги.

Але чому тоді Росії? Хіба Росія сама перемогла фашистів?

А що таке «Рік слави Росії»?

Яка слава мається на увазі?

Під великим питанням – і тема виставки взагалі, адже Максиміліан Олександрович Другу світову війну вже не застав. Він пішов у кращий зі світів у 1932 році.

І Будинку Поета і Будинку Пра (будинок матері Максиміліана Волошина ‒ Олени Оттобальдівни ‒ ред.) до 1974 року ще ніякого не було, тим більше в період 1941–1945 років, після війни існувала всього лише оздоровниця, Будинок творчості письменників.

Але, як повідомляє газета «Кафа», «в експозиції виставки представлені матеріали з фондів Будинку-музею М.А. Волошина та приватних колекцій сімей Арендт, Палічевих, Шагінян-Цигаль та А.Н. Логінова відображають події волошинської садиби та Коктебеля в роки Великої Вітчизняної війни».

Задля збереження спадщини «оспівувача Кіммерії» в період окупації і відродження Будинку творчості «Коктебель» у післявоєнний період зробили неоціненний внесок вдова поета Марія Степанівна Волошина, її вірна подруга Анна Олександрівна Кораго (Анчута), друзі Будинку Поета та місцеві жителі, деякі в ті роки були ще дітьми». Немає слів, це важливо і потрібно, але на основі правди і справедливості. А сьогодні знову, як і в 80-і, музейники вважають за краще ім'я головного творця музею Володимира Петровича Купченка не згадувати, обходяться без відомостей про нього у своїх «ювілейних» виставках.

Не обійшлося і без інших політичних натяжок. Сайт заповідника зазначає, що в експозиції музею розміщені матеріали щодо депортації кримських татар, німців, вірменів, болгар, греків. Приписали сюди й італійців. Потім вказують, що «офіційна реабілітація депортованих із Криму сталася тільки за Указом президента Росії від 21 квітня 2014 року N268», що є неправдою.

Реабілітація «покараних народів» почалася ще в СРСР у 1956 році. Були видані укази про скасування обмежень для багатьох національностей. У 1989 році ухвалена Декларація Верховної Ради СРСР «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, які піддалися насильницькому переселенню, і забезпечення їхніх прав», згідно з якою були реабілітовані всі репресовані народи.

У 1991 році був ухвалений закон Української РСР «Про реабілітацію репресованих народів». В Україні був ухвалений закон «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років».

Президент Росії Володимир Путін мовчав довше за всіх. До того ж на догоду своєму другові Берлусконі вніс до Указу додатково італійців. Навіть більше, в заповіднику мали б знати, що укази президента Росії на Крим, як тимчасово окуповану українську територію, згідно з міжнародним правом не поширюються.

Причини цих фактичних неточностей на виставках криються в тому, що виставка «Будинок Поета в роки Великої Вітчизняної війни» проводиться в умовах жорстких політичних вимог нинішньої російської влади, бо так диктують «рамки Державної програми Республіки Крим «Розвиток культури, архівної справи та збереження об'єктів культурної спадщини РК». Якби обійшлися без політики та «ювілейщини», можливо, млинець не вийшов би грудкою.

Ці помилки допущені, можливо, ще й тому, що як повідомляє газета «Кафа», з березня 2020 року генеральним директором Історико-культурного меморіального музею-заповідника «Кіммерія Волошина» призначений раніше засуджений російським кримським судом за перевищення повноважень колишній мер Керчі Олег Осадчий (1998–2014), який має мало досвіду в галузі культури та літератури, натомість має великий досвід у приватизації.

Відразу ж, пише газета, жителі Коктебеля та громадські активісти почали висловлювати своє занепокоєння, пов'язане з його призначенням. Зокрема, хвилює питання переділу і забудови парку Будинку творчості письменників «Коктебель». 5 березня Олег Осадчий відвідав Будинок-музей Волошина. Як писала «Кафа», до експозиції Будинку-музею гість інтересу не виявив, а ось територією Літфонду пройшовся.

А господарство йому доручене чимале. До Історико-культурного, меморіального заповідника «Кіммерія Волошина» входять такі музеї як Будинок-музей М. Волошина в Коктебелі, музей Марини та Анастасії Цвєтаєвих у Феодосії, а також розташовані в Старому Криму Будинки-музеї А.С. Гріна, К.Г. Паустовського та Літературно-художній музей.

«Люблю тебе переможеною, зганьбленою, запорошеною...»

Неприйняття війни Максиміліаном Волошиним – загальновідомий для літературознавців факт.

Готуючи книгу «Anno mundi ardentis. 1915», у листі до матері з Парижа Волошин писав:

«У мене досить багато починає накопичуватися віршів про війну й у мене є думка ‒ чи не видати мені їх восени окремою книжкою. Мені цікаво, як буде прийнята перша серія їх... тому що вони дуже відрізняються від тих віршів про війну, які мені довелося досі читати».

І вони відрізнялися. Це були не військові вірші, це були вірші про заперечення війни. І будь-яка «перемога» шляхом вбивства Волошину була чужою. Волошин ‒ поет і патріот, йому Батьківщина дорога й улюблена, вона для нього «неопалима купина», але саме в рік Першої світової війни у вірші «Росія» (1915 рік) Максиміліан Олександрович писав:

«…И зло в тесноте сражений/ Побеждается горшим злом./ Взвивается стяг победный.../ Что в том, Россия, тебе?/ Пребудь смиренной и бедной – / Верной своей судьбе. / Люблю тебя побежденной, / Поруганной и в пыли, / Таинственно осветленной / Всей красотой земли. / Люблю тебя в лике рабьем, / Когда в тишине полей / Причитаешь голосом бабьим / Над трупами сыновей…»

До того ж, Максиміліан Волошин написав декілька статей проти війни, в яких він викриває війну як братовбивство. Сам він намагався максимально відмежуватися від цього:

«Не знать, не слышать и не видеть… / Застыть, как соль… уйти в снега… / Дозволь не разлюбить врага / И брата не возненавидеть!».

У своїй роботі про тему війни та революції у творчості Волошина дослідник із Бєлгородського державного інституту мистецтв і культури Т.С. Рубенкова вказує: «Сам поет двічі відмовився служити в армії. У 1916 році, коли його призвали на військову службу, він написав військовому міністру:

«Я відмовляюся бути солдатом, як європеєць, як художник, як поет: як європеєць, який несе в собі свідомість єдності та неподільності християнської культури, я не можу взяти участь у братовбивчій і міжусобній війні, які б не були її причини. Відповідальний не той, хто починає, а той, хто продовжує. Наївним же формулам, що це війна за знищення війни, я не вірю... Той, хто переконаний, що краще бути вбитим, ніж вбивати, і що краще бути переможеним, ніж переможцем, адже поразка на фізичному плані є перемогою на духовному, ‒ не може бути солдатом... Для мене, від якого не прихований її (війни) космічний моральний сенс, участь у ній була б злочином».

Після відмови Волошина відіслали на медичний огляд ‒ його врятувало слабке здоров'я ‒ астма та хвора рука, пошкоджена при падінні з велосипеда.

КР в YouTube КР в Facebook КР в мобильном

Пізніше, вже в 1919 році, в Сімферополі, захопленому червоними, Волошин відмовляється від запропонованої йому служби в ДПУ (ВНК)...»

Тому Максиміліан Волошин і будь-яка війна, Максиміліан Волошин і навіть переможна війна – несумісні ні в житті, ні у творчості, ні на виставці. І якщо музейники поважають Волошина, а не служать сьогочасній політиці, Будинок Поета мав бути вільним від будь-якої воєнщини.

Микола Семена – кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії​

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

Читайте ще:

Чи може Україна відмовитися від без'ядерного статусу через порушення Будапештського меморандуму?​

«Крим ‒ відірване від життя місце»: як росіяни переїжджають на півострів і повертаються назад​