https://www.volynnews.com/files/news/2020/05-26/293004/i%202.jpg

Лучанка на 50-річчя запланувала забіг до Львова

Чи легко жінці почати нове життя і після тридцяти нарешті зібратися із силами, аби наважитись втілювати мрії дитинства в реальність? Зовсім ні, але – цілком реально. Лучанці Тетяні Толкаченко – незабаром 50 років, але що таке жити по-справжньому вона зрозуміла лише тоді, коли розвернула своє життя на 180 градусів.

Про це пише ВолиньPost.

«Мене звати Тетяна, мені багато років, моє коріння зі Сходу України, але дім – у Луцьку. Займаюся тим, що працюю у велосипедному магазині і обожнюю ремонтувати»... Так скромно розпочалася розмова журналістів із героїнею матеріалу. Окрім основної роботи, жінка також займається велоспортом, бігає на пікніки в Рівне і підкорює скелі. За плечима в неї – тисячі подоланих кілометрів на своїх двох та із велосипедом, машиною ж вже не цікаво. До цього – дві освіти психолога та фізреабілітолога, двійко дітей, два розлучення і переїзди з міста в місто.

Героїня матеріалу – без перебільшення справжній мотиватор і приклад того, що головне – вчасно взяти себе в руки і направити шалену енергію в правильне русло, не здаватися і вірити у власні сили. Аби тоді, коли вам незабаром 50 у паспорті, можна було похизуватися підтягнутим тілом, без проблем пробігати 70 кілометрів, катати нічні велогонки і жити так, як не жили у 25.

У інтерв'ю виданню Тетяна розповіла про найважливіші рішення в своєму житті, спортивні перемоги і спосіб життя, який змусив її повірити у власні сили.

– Розкажіть, як, маючи освіту психолога та фізреабілітолога, Ви розпочали займатися ремонтом велосипедів і коли у Вашому житті таку вагому роль розпочав відігравати спорт?

– Спортом я займалася ще з дитинства. Мені завжди подобалося бути в русі. Щоправда, закінчилося це все разом зі школою. Велосипед – це була моя мрія дитинства, але тільки в 11 років тато, який, до речі, був військвим, подарував мені мій перший двоколісний транспорт. На довгі роки це став найщасливіший день мого життя. Із закінченням школи і дитинства це не було вже таким доступним. Багато років, поки я там заходила/виходила заміж, дітей родила і ростила, то лише мріяла про це все. Були дуже скрутні і важкі роки, що навіть уявити, що знову сяду у сідло, було складно, натомість мені ледь не щоночі снилося, як я бігаю з картою лісом, як ходжу із рюкзаком горами і катаюся на велосипеді. Думала, що все це лишилося на рівні мрій. 11 декретних років я просто відсиділа вдома.

– Ваше життя кардинально змінилося після розлучення, так?

– Після якого з? Я була двічі заміжня, але життя почалося тоді, коли мої діти (маю двох синів по 22 і 28 років) почали жити автономно і я змогла собі дозволити десь поїхати. А так, поки сиділа в декретах, повністю погрузла в домашніх справах і догляді за дітьми. Не дивлячись на те, що в проміжку було ще весілля – розлучення, переїзд до Криму, але нічого не змінилося. Коли я вдруге вийшла заміж, то 2 роки прожила із чоловіком в Севастополі, він був військовим. Життя було важким, там я народила другого хлопчика і в умовах без світла, води, опалення на шостому поверсі старого будинку я вже просто не витримувала. Але однаково з тією колискою щодня тягалася вверх, вниз, гуляли цілий день, розважались, як то кажуть, як могли. Я ніколи так не мерзла, як тоді в Криму. Повернулася до Луцька і зрозуміла, що тут моє місто, тут навіть стіни гріють. Коли старшому сину потрібно було йти в школу, я також вирішила, що мені час вчитися, бо сидіти тільки при комусь, а самій не розвиватися – не можна, хотіла робити щось для себе. Зрозуміла, що моїм дітям потрібно не лише те, аби вони були ситими і чистими, але й щоб мама була щаслива і жила повним життям, а не тухла і гасла з кожним днем.

Перше що було потрібно – здобути освіту. Спочатку обрала психологію. Після отримання диплому психолога пішла ще вчитися на фізреабілітолога, бо відчула, що мені не вистачає тактильного контакту. Я працювала з неповносправними дітками, і мені хотілося допомогти їм не лише словами, а й розуміти фізіологію, знати, як їм допомогти фізично.

https://www.volynnews.com/files/news/2020/05-26/293004/i4.jpg

– Чому не працюєте зараз за спеціальністю, а обрали кардинально іншу сферу – велоремонт?

– Так склалося. Я не шкодую ні про освіту, ті про те, що деякий час працювала за спеціальністю. І зараз є люди, які кажуть, що свого часу я їм дуже допомогла, значить таки не дарма. Я ще тоді зрозуміла, що потрібно обирати: або бути щасливою людиною, або хорошим психологом, вибір очевидний, я – щаслива.

– Не хотіли, як і тато, бути військовою?

– Хотіла звісно, але тато мене відмовляв. Певно, не бачив таких перспектив для жінок на службі тоді, зараз ситуація зовсім інша, хоча я й досі не розумію, чому так. Для мене й сьогодні військові на щабель вищі від тих, хто не служив. Для мене люди у формі, хоч там теж бувають різні, завжди особливі. До речі, мої брати – також військові, але де б не їздили, то вони теж поверталися в Луцьк.

– Нині Ви називаєте Луцьк рідним. Як тут опинилися?

– Тато. Він у мене служив у ракетних військах. Як правило, вони базувалися десь у Тайзі, але на Радянський Союз було всього два міста, де ракетник міг жити і служити в місті. Це був тоді Благовіщенськ під Москвою і Луцьк. Ці міста були для ракетників меккою – мрією. Мого батька, як багатодітного тата, відправили сюди.

Тоді була велика рідкість, що в офіцерів так багато дітей, а нас було шестеро. Тато дуже хотів велику родину. Маю двох старших братів і решта – сестри. Я четверта в родині. Трішки була обділена увагою, але батьків теж можна зрозуміти, їм було складно.

– Як у Вашому житті з'явився велоспорт?

– Після тридцяти років у мене знову з’явився велосипед і «понеслась». Сталося поєднання двох мрій: велосипед і туризм. Десь тоді я і дізналася, що велосипеди бувають різними і що то просто кермо, колеса і педалі. У 2004 році велотуристи запросили мене в похід у Карпати. З того часу практично щороку я раз або двічі була на велосипеді в горах. Десь у 2005 році ще була в Криму на гірських покатушках, але це мені не «зайшло». Після Карпат Крим не був таким цікавим.

Коли я почала тусити із велотуристами, то спочатку каталися щонеділі, потім і цього стало мало, збиралися десь на тижні. Сезон не закривали, були в нас навіть зимові катання. Ми себе не обмежували, що хотіли, те й робили на велосипедах: грали у квача, гасали і насолоджувались. Потім почали влаштовувати змагання між собою з крос-кантрі – велосипедом на нерівній місцевості, згодом стали брати участь у любительських змаганнях великих масштабів. Це взагалі кайф. Мені дуже сподобалося їздити марафони.

– Дистанція на веломарафонах – далеко не 42 кілометри. Довго готувалися, це ж неймовірне випробування для організму?

– Звісно. Для велосипеда 42 кілометри це 3 рази педалі крутнути. Насправді марафон велосипедний – під сотню й більше, але все ще залежить від перепаду висот.

Перший мій марафон був гірським, на Закарпатті біля Ужгорода. Там було 50 кілометрів, але це такі 50 кілометрів… Найшвидше їх проїжджали за 4 години. Це постійно вгору, вгору, потім вниз бездоріжжям між дерев. В мене за одну цю гонку гальмівні колодки стерлися зовсім, зважаючи на те, що перед змаганнями я поставила нові. Там мало того, що рух вгору, то потрібно ще й технічно правильно їхати. Я зайняла тоді друге місце.

Щодо Луцька, то тут я завжди була в призах. На всеукраїнському рівні трошки важче було завойовувати, але я справлялась. Конкуренції мало, то тих медальок вже маю досхочу. Деякі з них – заслужені, а деякі далися мені надто просто.

https://www.volynnews.com/files/news/2020/05-26/293004/i3.jpg

Яким був Ваш крайній марафон? Далі продовжуєте кататись за призи чи вже більше для себе?

У час, коли розпочалася війна, я трохи відійшла від цього спорту і способу життя, в походи не ходила і зробила таку паузу собі. Останній мій марафон був нічним. Відбувався у Львові «Найт меднес». Теж гірською місцевістю потрібно було їздити по колу з 11 вечора до 5 ранку.

Коло мало близько 11 кілометрів, за ці 6 годин потрібно було намотати максимум кіл. Можна було їздити скільки хочеш, відпочивати, планувати свій час, але скільки кіл накатав – всі твої. Я тоді десь 8 кіл проїхала і зайняла перше місце. Їхала практично без зупинок у своєму комфортному темпі.

Цікаво, що на таких змаганнях дівчат – дуже мало, їх не виділяють в окрему категорію на старті і ти біжиш зі всіма на рівні. Валить такий натовп чоловіків, а ти там між ними пихтиш, а потім ще й раз-раз і обганяєш їх. Це дуже додає впевненості.

– Так само із велосипедами працювати. Певно, образ фахової жінки-механіка не дуже вкладається в уяві чоловіків?

– Так. Мене це насправді дуже дратує, особливо коли заходять чоловіки і дивуються, намагаються мені щось радити, де самі не тямлять. Мене навіть матюкали не раз, коли я чоловікам намагалася щось пояснити і сказати, як було б правильно, дуже часто закомплексованих чоловіків це дратує. А власне, чому я не можу робити те, що мені подобається. Я не хочу сидіти продавати квіточки чи якусь біжутерію. Мені подобається щось робити руками, а ремонтуючи велосипеди, потрібно думати, бувають різні ситуації, де потрібно щось комбінувати, всю цю механіку збирати до купи, це ж цікаво.

– Як Ви цьому навчилися? Психолог-фізреабілітолог за освітою і тут раптом хист до ремонту велосипедів?

– Так склалося, що коли мені батько подарував першого велосипеда, то сказав, що як бачу, що з ним – щось не так, тарахтить десь, то треба зупинитися і розібратися, що то за звук, аби не було далі поломки. Мені некомфортно їздити на велосипеді і, раптом що, не знати, як йому дати раду. Такою ж була б ситуація, якби я їздила на автомобілі, я б також хотіла знати, що там під капотом і вміти його ремонтувати. Поступово я навчилася збирати і розбирати велосипеди, ремонтувати їх, тому в магазин у Луцьку я прийшла вже готовим фахівцем, мене не треба було вчити багато чому. Мала практику перед тим із різними велосипедами, різного ступеню «збитості».

– Як до цього велоспорту додався ще й біг?

– Сама дивуюся. Справа в тому, що з 2004 до 2014, як мінімум, я постійно їздила. В цей час один раз ми з компанією провели дуатлон: велосипедно-бігові змагання. От коли між велосипедними дистанціями був біг, то поки я їздила, мій організм забув, як бігати. Дійсно, м’язи, які задіюються для бігу, при катанні на велосипеді трохи слабшають та й бігати мені абсолютно не подобалось. Я не отримувала жодного кайфу, хоч декілька разів за життя і намагалася почати бігати. Тиждень–два і цікавість зникає, а тут і взагалі – некомфортно, важко, але чомусь почала себе змушувати до бігу. Спочатку це було по кілометру, я пригадувала елементарно, як бігати, куди – руку, куди – ногу, просто вчилася заново бігти.

Просто став – побіг – не підходить. Десь приблизно рік я так тренувалася вечорами, поки ніхто не бачив. В мене ноги запліталися, я не знала, куди правильно руки діти. Це потрібно було згадувати. Трохи так «трусила» стадіоном без жодного прогресу, а в якийсь момент вибігаю – і мені кайфово. Нарешті. Потім купила трохи кращі кросівки. О, так ще ліпше. А вже коли мої друзі-велосипедисти стали побігувати трохи і організовувати «Лучеськ Півмарафон», я познайомилася із тренером Романом Гаврилюком, який допомагав бігунам готуватися. Він все літо тренував усіх охочих, часом я до них приєднувалася і почала прогресувати.

Щоправда тоді в мене ще й з’явивлися проблеми із суглобами, боліли кістки, кругом якісь негаразди, було важко, але ж я собі поставила ціль, що повинна пробігти цей напівмарафон. Неочікувано для себе, ще перед півмарафіоном я пробігла 21 кілометр на інших змаганнях.

У процесі я «забігала» усі свої болячки, усі які тільки можна було забігати, даючи таке шокове навантаження. Прокидаюся о 6–7 ранку, бігаю і тоді збираюся на роботу. Влітку легше, а взимку вже важче змусити себе одягатися не так тепло, як хотілося б, бо після першого кілометра нагрієшся і вже в кайф.

– Чи є ще якісь шалені плани на великі відстані? Рівне вже ж не цікаво, це – підкорена «вершина».

– Так, є в мене в планах добовий біг до Львова. Я зараз цікавлюся в таких досвідчених бігунів, в чому ж вони бігають, аби нігті на ногах не зривало, але кажуть, що тут нічого не зробити, потрібно терпіти. Зараз потрібно підготувати себе, розрахувати всю логістику. Планую десь на свій день народження в листопаді спробувати.

Це буде, звісно, короткий день, але раніше, певно, не зможу. До того ж, так символічно.

https://www.volynnews.com/files/news/2020/05-26/293004/i%201.jpg

– Велосипедом долали вже шлях до Львова?

– Ні, велосипедом у Львів ще не їздила. Десь за Стояновом була і так далі від нього, але в сам Львів мені поки було нецікаво. Ми й більші відстані, аніж до Львова, їздили за день, але туди ні.

– Скільки найдовше крутили педалями і що в цьому спорті найскладніше?

– За 9 годин – 240 кілометрів. Це був такий експеримент, скільки ми зможемо проїхати з велосипедистами. То ми так майже без відпочинку, трохи щоб дупа відійшла, бо ж в сідлі весь час сидіти – теж складно, певно – найскладніше. Цікаво поєднувати біг з їздою ще і тим, що поки їздиш, то в тебе ноги і стопи відпочивають, а поки біжиш, то сідниці. Навіть, якщо сідниці треновані, то коли їхати в сідлі по трасі, то біль жахливий.

Ми тоді їхали коло львівською трасою, зі Стоянова на Нововолинськ, потім володимирською трасою – назад. Вийшло 240 кілометрів.

– Я знаю, що Ви займаєтеся ще й альпінізмом, розкажіть про це захоплення.

– З дитинства я займалася туризмом, а там ще в школі нас вчили техніці з мотузками і вузлами. Мені подобалося це найбільше, хоч елементів альпінізму не було взагалі, ми лазили на умовних спусках і підйомах, часто їздили в походи, зокрема на Кавказ. Якось саме там зупинилися на ночівлю біля тренувальної скелі, де були вже прокладені траси, а в нас мотузки із собою про всяк випадок, ми зробили страховку і полазили трохи. Це дуже сподобалося. Найдовшою була пробіжка в Рівне.

– Наважитися на такий маршрут – не легко, це ж майже 70 кілометрів, до того ж – на трасі...

– Якось друзі-велосипедисти запросили в Рівне на пікнік. До цього я вже до них їздила велосипедом, траса там дуже неприємна для велосипедного маршруту, звичайний транспорт я вже й не розглядала, бо то не цікаво, а потім подумала, чому б і не пробігтися? Для цього нічого не потрібно. Знайомий саме мав їхати автомобілем, то я й вирішила, що нічого страшного: раптом не добіжу і зійду на півдороги, то підвезе.

Зібралася, розрахувала час, бо вже приблизно уявляю свої можливості, скільки годин мені потрібно на те, аби подолати цей шлях. Попросила друга, що їхав на авто, забрати мої речі. Він нічого навіть не запідозрив, думав, що велосипедом поїду. Я ж нікому не казала, що збираюся бігти.

https://www.volynnews.com/files/news/2020/05-26/293004/i%202.jpg

– Скільки часу бігли і як взагалі це відбувалося?

– Прокинулася десь о 3 ночі, зібралася і побігла. В рюкзаку була водичка і трохи перекусити, хоча зараз їжі я би не брала, зупинилася на заправці в Цумані і купила б щось собі. Там і тоді я поснідала, трохи відпочила. Дивилася за ногами, перемазувала ноги, бо з мозолями в бігунів проблеми постійно. З часом я навчилася бігти так, аби їх не з’являлося, але ж все це залежить від тривалості перебування в русі, тому дорогою до Рівного трохи помучилась.

До Рівного добігла раніше, аніж мій друг приїхав на авто, то ще трохи почекала його на в’їзді в місто. Я думала, що до Рівного далі набагато, аніж вийшло. Від мого дому до знаку вийшло всього 67 кілометрів. Я бігла 7,5 годин. Десь по 7 хвилин кілометр – трохи довго, але швидше – теж важко. Десь після шести годин бігу я відчула, що в мене там біда з пальцями на ногах, здавалося, що ніби голки в кросівках. Всі нігті в мене позривалися і досі наростають, а бігла я в жовтні минулого року.

Приїхала на пікнік, всі дивляться, де мій велосипед, бо ж в те, що я приїхала автомобілем, ніхто не вірив, а про те, що бігла й не подумали. Коли до людей почало доходити, що я прибігла, то вони були трохи в шоці. Я ж продовжила активність, була разом зі всіма, щось смажила, гуляла.

– Який найдовший та найцікавіший маршрут пробігали?

– Ну найдовший і найцікавіший – зовсім різні поняття в бігові. Найцікавіші були на змаганнях. Коли я зрозуміла, що не лише велосипедом єдиним, то почала брати участь у різних змаганнях типу «Добровольця». Спочатку просто пішки ходила орієнтування, а потім вирішила спробувати його бігати.

Це цікавіше, коли ти не просто собі біжиш по колу, а ще щось шукаєш, хоча і від звичайного бігу я також почала отримувати задоволення, коли ти біжиш полями, лісами, довго біжиш, ніби втомився, але та втома проходить, починає перехоплювати подих і хочеться знову. Щось є таке особливе в цьому процесі. Після перших своїх напівмарафонів десятку кілометрів зранку перед роботою для мене пробігти вже легше простого. Це годинка часу, виділити не важко.

Після закінчення школи можливості повторити не було. Тренера Андрія Пилип’юка, в якого займаюся зараз, знаю давно, пересікалися раніше десь на змаганнях, а тут він написав у соцмережі, що буде проводити тренування в Луцьку. Я йому написала, а він, як завжди, усім радий. Прийшла на тренування, а там – скеледром, для мене це була мрія, я навіть уявити не могла, що в Луцьку таким займаються. Я трохи попробувала на тому скеледромі, нічого не виходило, але бачу, що вони ще й по мотузках лазять в якихось системах. Андрій поставив умову, що якщо перелізу трасу, то він дасть і мені спробувати. Трасу я тоді так і не перелізла, але систему отримала. Почала вчитися жумарити, скеледром став вже не цікавим.

– Коли прийшли на перше тренування і скільки часу вже займаєтесь, які успіхи?

– Трохи більше року тому, десь в лютому, певно, але з того часу тренувань не пропускаю. От я трохи тоді повчилася в залі, і Андрій затягнув мене на змагання в Київ. Казав, що там такий рівень, що в мене все нормально буде. Нас з клубу тоді було двоє, я і Віталій Дюрей. Приїхали ми туди, а там такі «матьорі» альпіністи чи спелеологи, ще тоді не розбиралася, дивляться на нас, щось показують, а я думаю, куди я потрапила, прошу Андрія, щоб показав хоч, як стопером користуватися. Ми тоді трохи зганьбилися, але це був дуже цікавий досвід. Підглянула собі багато моментів, якими користуюся й досі.

Після цих замагань почалися справжні скелі, поїздки в печери, навчання з рятувальних робіт в Нігинському таборі. Це просто незабутньо, неймовірні емоції і зовсім не зрівняються із тим, що в залі. Ще одна моя мрія стала реальністю.

– Що у Вас в пріоритеті сьогодні: велоспорт, біг чи альпінізм? Питати, що подобається більше було б – не правильно, кожен з видів – різний, але все ж, якби була необхідність обирати, то що в було б на 1, 2 і 3-му місцях?

– Ну певно, що велосипед, хоча із цих трьох найдоступніший – біг. Велосипед може зламатися, можуть вкрасти, велосипедом не всюди можна, для альпінізму і взагалі потрібен весь комплект спорядження, сам теж ти не полазиш, не повісиш трасу. Біг - це найбільш незалежний і незатратний вид спорту. Тому, певно, все ж буде так: біг, велосипед, альпінізм. На мене вже часом мій велосипедик ображається, це ж частинка моєї роботи, до того ж - улюбленої. Навіть якщо я покину колись велоспорт, то велосипеди не кину ніколи, буду з ними щось робити.

– Який маєте велосипед?

– Гірський велосипед із двома підвісками, відносно легкий, всюдихідний. Куди бачу, можу на ньому їхати практично без обмежень. Це, звісно, коштує не мало, аби він був і легкий, і міцний, і працював так, як потрібно. От, до прикладу, підвіска в мене – не проста пружинна, а «інтелектуальна», де потрібно – працює, де не потрібно – ні, не гасить швидкість і економить енергію.

У велосипед вкладаю дуже багато. Сумарно станом на сьогодні мені це обійшлося приблизно чотири тисячі євро. Справа ще в тому, що я ж не могла собі дозволити відразу взяти готовий велосипед, я його складала поступово. До ідеального стану ще не все в ньому є, на гонки на такому велосипеді не поїду, на призове місце можу не сподіватися, потрібно оновлювати і знову апгрейдити.

Зараз вже трохи заспокоїлась із цим, але раніше, коли не було бігу і альпінізму, я вкладала у велоспорт практично все. Тобто одяг у мене був тільки велосипедний. Десь вийти в якесь кафе чи ресторанчик, такого я не знала, бо мала тільки лосини, спортивні штани різні і кросівки контактні, які пристібаються до педалей.

Зараз в мене теж немає жіночого одягу, колись я ще носила сукні, одягала так вдома, аби подивитися, як воно на мені, але мені це некомфортно, мені комфортно і подобається жити саме так, як я живу сьогодні.


Підписуйтесь на наш Telegram-канал, аби першими дізнаватись найактуальніші новини Волині, України та світу


Реклама Loading...