Що треба знати про культову книгу «Як ми бачимо» Джона Берджера

IST Publishing видає книгу «Як ми бачимо» Джона Берджера, арткритика й лауреата Букерівської премії — перший український переклад культової книги про погляд на мистецтво. «Джон Берджер — це людина, яка змінила наш погляд на мистецтво, — написав американський Vogue про нього у 2017 році, коли знаменитий арткритик помер. Перекладає книгу одна з найавторитетніших перекладачок текстів про мистецтво Ярослава Стріха. Ми попросили Катерину Носко, видавчиню IST Publishing, написати про те, чому ця книга важлива для української аудиторії та чому книга, написана в 70-х, актуальна досі. 

Джон Берджер протестував проти визначення його як «арткритика», але, очевидно, що він мав неабиякий вплив на аудиторію читачів. Це підтверджує цифра в більш ніж 1 000 000 проданих примірників «Як ми бачимо» (Ways of Seeing).

Вперше широке коло зацікавлених мистецтвом побачило Берджера у телевізійній програмі «Як ми бачимо» на BBC, вихід якої передував виданню однойменної книжки у 1973 році. Образ Берджера з екрана монітора запам’ятовується надовго: харизматичний закучерявлений інтелектуал у світлій сорочці з помірним орнаментом на приємному блакитному тлі. Він говорить переконливо й упевнено, розставляючи акценти й роблячи паузи.

У передмові Берджер пише, що точкою відліку для книжки, що складається із семи есе, стали ідеї, сформульовані саме в телевізійному серіалі. У межах видання автор їх розширив, а сам медіум книжки дав змогу поекспериментувати з форматом викладу. Це полягає в чергуванні візуальних есе, що складаються лише з картинок, позбавлених будь-яких авторських коментарів, і текстових частин. Теми вибрано через їхню актуальність для «сучасної історичної свідомості». Серед них: жіноче тіло, чоловічий погляд та оголеність, реклама, бажання й олійний живопис, репродукції та оригінальний твір мистецтва. Головним завданням для Берджера було заохотити читачів запитувати: «Що ми бачимо?», «Чи могли б ми бачити інакше?», «За яких умов наше бачення змінюється?». 

Ці питання пов’язані з назвою книжки, у якій закладено ідею про різницю між нашим зором і баченням. Очі дають змогу дивитися, але бачення передбачає розуміння контексту й теми. Книжка з картинками «Як ми бачимо» виявляється зовсім не про конкретні картинки, а про те, як їх можна розуміти сьогодні: «Ми ніколи не дивимося просто на одну річ, ми дивимося на відносини між речами й нами. Наш зір активний і рухливий, він утримує предмети в просторі й визначає все те, що існує довкола нас» (тут і далі пер. з англ. автора. — Прим. ред.). Берджер вважає, що наші способи сприйняття часто позбавлені спонтанності, позаяк породжені численними зовнішніми умовами. Певний спосіб бачення на мистецтво минулого дає змогу міркувати про зміни, що відбулися в соціальних, владних і політичних механізмах сьогодні: «Минуле аж ніяк не чекає десь там, коли ж його відкриють, визнають таким, яким воно є. Історія — це завжди відносини між сьогоденням і його минулим. [...] Народ чи клас, відрізаний від свого власного минулого, набагато меншою мірою вільний обирати й діяти як народ або клас, ніж ті, хто здатні знайти своє місце в історії. Із цієї причини (і тільки із цієї причини) питання про мистецтво минулого стало відтепер питанням політичним». 

Ідея Берджера про те, що бачення є політичним актом, яскраво проявляється в його есе про жіноче тіло в історичній перспективі. Автор акцентує увагу на концепції гендерних відмінностей, яка із часів Ренесансу ґрунтувалася на ідеї, що той, хто дивиться на картину, — чоловік. Тоді як зображена жінка — це спільне місце для задивляння, куди спрямовано еротизований погляд чоловіка, тобто погляд, який отримує задоволення. У цьому моменті Берджер проводить паралель з механізмами роботи й впливу реклами в сучасному світі й знаходить окремі точки перетину, як-от: реклама так само пропонує поглянути на жіноче тіло як на об’єкт, а також активно використовує візуальні образи жінки з творів мистецтва минулого. 

І останнє, що неможливо оминути, говорячи про «Як ми бачимо», — це те, з якою гіперчутливістю Берджер пише про оголеність людського тіла: чоловічого й жіночого. Його думка щира та ствердна: чужа оголеність вражає своєю простотою й викликає відчуття полегшення («Вона така ж жінка чи чоловік як будь-яка(ий) інша(ий)». Цей момент може бути пояснено саме в режимі візуального, адже йдеться про зміну фокусу сприйняття (з очей, міміки, жестів — до частин тіла, що були досі приховані). Відтак «є сенс у тому, щоби втрата таємниці стала визначною подією, — пише Берджер і продовжує, — водночас із набуттям способів створення таємниці спільної».

У світових університетах книжка Берджера входить до обов’язкового списку для читання на мистецтвознавчих курсах. До того ж його академічний підхід поєднано з легкою грайливістю, без якої складно дивитися на світ. Берджер говорить про мистецтво так, що людина дійсно починає розуміти про нього більше, і цей факт  дуже тішить. Простіше кажучи, це випадок, коли читаєш арткритика, а на думку все ніяк не спадає питання: «А звідки він це, власне, взяв?».

Текст: Катерина Носко