Чи настав час прощатися з бюстгальтером?

Попри те, що ми починаємо потроху виходити з карантинного ув’язнення, у нас було досить часу переглянути багато ритуалів, які колись були звичним явищем у нашому повсякденному житті. Коли справа доходить до основ того, як ми вдягаємося, постає питання: «Чи не просто за звичкою одягли ми бюстгальтер?» І якщо так, то, може, саме тепер  час відмовитися від нього назавжди? В ізоляції нам не потрібно було вдягатися для когось, крім нас самих. Напрошується інше запитання: чи не носили ми бюстгальтери тільки заради дотримання застарілої соціальної норми? В історії моди може бути відповідь.

Сам бюстгальтер вперше з’явився на початку 1900-х, але мода тривалий час вважала спідню білизну інструментом для скульптурування тіла. В Америці бюстгальтери з’явилися приблизно в 1904 році, коли DeBevoise вперше представили рекламну кампанію і слово, яке описує їхню останню розробку для підтримання бюста.

Відтоді обґрунтування носіння бюстгальтера майже не змінилося. Сьогоднішні «прихильники бюста» — навіть бренд Кім Кардаш’ян Skims — налаштовані на те, щоб підтримувати й пропонувати елегантність, як і їхні попередники. Але що стосується медичної користі бюстгальтера, — багато досліджень засвідчили, що це неправда.

Одне з таких досліджень 2013 року, яке провів професор спортивної медицини в Університеті Франш-Конте (широко цитоване серед сучасного руху YouTube «Чому я не ношу бюстгальтер»), дійшло висновку, що без бюстгальтера тіло підтримувало форму грудей самотужки, тоді як його використання спричинилося до обвисання грудей. Інші дослідження показали, що без бюстгальтера зменшується біль і дискомфорт, особливо в жінок з великими грудьми. Звідси постала ідея: ми носимо бюстгальтери лише з естетичних і емоційних міркувань, а не заради будь-якої науково підтвердженої користі.

с

У світі моди у відповідь на сексуальну революцію австрійсько-американський дизайнер Руді Гернрайх створив у 1964 році бюстгальтер No Bra, передаючи дизайном еротичні ефекти так само, як і намір звільнити жінок. Рух «без бюстгальтерів» 1960-х  виступив з масштабним протестом проти проведення конкурсу Міс Америка 1968 року, який очолювала нью-йоркська група за громадянські права радикальних жінок. Пресреліз перед подією повідомив, що Freedom Trash Can («Сміттєвий кошик свободи») буде створено для того, щоб спалювати предмети, які являють собою штучні ідеї жіночності, як-от бюстгальтери, корсети, бігуді, накладні вії, перуки й випуски журналів Cosmopolitan, Ladies 'Home Journal і Family Circle. Це було в той час, коли молоді американські чоловіки спалювали свої військові повістки на знак протесту проти війни у ​​В’єтнамі, і ці дві течії нерозривно перепліталися. Хоча «Сміттєвий кошик свободи» насправді не підпалили в день протесту, візуальне уявлення про жінок, що спалюють ліфчики, залишилося надовго.

Протест 1968 року запам’ятався як одна зі знакових подій феміністського руху другої хвилі, і до наступного року бюстгальтер як символ у боротьбі за звільнення жінок міцно закріпився в народній свідомості. У Сан-Франциско група жінок влаштувала акцію протесту проти бюстгальтера, але в 1970 році Жермен Грір написала у своєму оригінальному тексті The Female Eunuch, що вимога жінок бути сміливими сама по собі є проблемою. «Бюстгальтери — це безглуздий винахід [...], але якщо ви боретеся за те, щоб їхня відсутність була нормою, ви просто наражаєте себе на чергові репресії», — заявила Грір, заклавши підвалини сучасного феміністського мислення про те, що тіло жінки — це її вибір.

Упродовж усієї історії жінки, що вважали за краще не носити бюстгальтери або носити їх з апломбом, були живим свідченням думок, що їх виклала Грір. Джейн Біркін з’явилася на прем’єрі фільму «Слоган» у 1969 році в чорній просвітній мінісукні, про яку в розмові з Vogue Paris торік вона зауважила: «Я не усвідомлювала, що вона така прозора. Це ефект від спалаху камери. Якби я знала, я б не стала вдягати трусики!».

Сібілл Шепард з’явилася в «Таксисті» Мартіна Скорсезе одягнена в сукню із заходом Diane von Furstenberg також без ліфчика, а пізніше перестала його носити й у повсякденному житті. Патті Сміт з голими грудьми, яку закарбувала на фото Лінн Голдсміт у 1976 році, носила шкіряну куртку без нічого, оптимізуючи андрогінну крутість, якою надихала багатьох на своєму шляху.

Пізніше була Глорія Стайн, одна з лідерок феміністського руху 70-х років, яка з’явилася на святкуванні свого 50-річчя в 1984 році з оголеними грудьми, обгорненими в шовк, і Кейт Мосс у 1993 році на вечірці Elite Models у прозорій сукні в білизняному стилі. А коли репортерка запитала Ріанну про її вибір не вдягати бюстгальтер під сукню Адама Селмана на CFDA Fashion Awards у 2014 році, вона зронила: «Тобі заважають мої цицьки? Вони вкриті кристалами Swarovski, дівчинко!».

Крім того, що в жінок є вибір, носити бюстгальтери чи ні, карантин 2020 року нагадав нам про втіху бути без них. Про це чудово написала Гілларі Бренгаус у матеріалі для The New Yorker у 2017 році: «Мені подобається, як мої груди вдаряються об мою грудну клітку, коли я спускаюся сходами [...] Мені подобається носити із собою їхню вагу, так само як мені подобається носити із собою всю іншу частину мого тіла [...] Вони погойдуються, вони підстрибують і збирають калюжі поту, які течуть до мого пупка. Коли я рухаюся світом, іноді роблячи лише найменші жести, завжди є частина мене, яка танцює».

Текст: Shonagh Marshall