Книги буття українського народу

Рефлексія з нагоди однієї дати

Час іде, і людська цивілізація також постійно перебуває в русі. Невідомо, якої думки будуть наступники, але ми називаємо це прогресом і розвитком. При цьому постійно переоцінюючи явища і процеси, їхню доцільність та значущість. От навіть паперова книга. Останніми роками інтенсивно дискутують про час її «смерті» й заміни іншими ресурсами. Однак цього не відбувається. Достатньо зараз, в час карантину, зайти на сторінки інтернет-магазинів книгарень, аби переконатися, що паперова книга жива, а люди, причетні до її створення та поширення, наближають її до читачів навіть в умовах інтернету та пандемії.

23 квітня, традиційно, відзначають день книги та авторського права. Цього року карантин вносить своє слово. Але про цю дату варто пам’ятати!

Всесвітній день книги та авторського права. «Діалог» поколінь

Хоч у наведеному нижче є нюанс, пов'язаний з календарним питанням, все ж можна казати, що Шекспір і Сервантес померли 23 квітня. Як і Володимир Набоков, Жозеф Пла, Гарсіласо де ла Веґа та ін. Тоді ж народився і Моріс Дрюон. Відтак цю дату, марковану долею, вирішили зробити ще більш особливою для літератури. З Іспанії пішла ідея вшановувати цього дня Сервантеса. Згодом вона перетворилася на традицію пошанування книги загалом та авторського права. Таке рішення ухвалили 1995 року на сесії ЮНЕСКО. Уже наступного року, 23 квітня 1996 року, відбулися перші святкування. Головна ціль – не згадування конкретних письменників, а осмислення культурних традицій, місця книги в процесах поширення і збереження знань, їх роль в обміні ідеями і цивілізаційному становленні. Солідаризуючись з ініціаторами вшанування книги, оглянемо тексти, без яких складно уявити нашу історію, поява яких визначала мислення людей і сприйняття ними себе та свого оточення.

Як ми отримали «благодать»

«Звідки пішла Руська земля, і хто в ній найперший почав княжити» ми дізнаємося з «Повісті минулих літ». Із цього компілятивного тексту, про достовірність та обставини створення якого дискутують досі, можна було б розпочати цей огляд. З іншого боку, згаданий літопис нічим не вивищується над «Словом о полку Ігоревім», знаним кожному українцю ще зі школи, або Реймським Євангелієм, що стало першим дзвіночком про високий рівень культури на наших теренах. Можна пригадати і «Повчання дітям» Володимира Мономаха, Києво-Печерський патерик, що мав значний вплив на духовенство, врешті, біблійні сюжети, які чи не найбільше визначали свідомість людини того часу. Проте зупинімося на «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона.

Той був одним з кількох русинів на чолі Київської митрополії. Навіть більше, прикладом перетворень, які започаткував Ярослав Мудрий. У тексті Іларіона відчитується чітка концепція і свіжа думка. Ідея Іларіона – це теза про закон, який символізує договір Бога з єврейським народом, а також благодать, яку мають усі християнські народи, договір Бога з ними. Русь – на цій мапі. І вона – не воїни, які прийшли з Півночі і контролюють торгові шляхи. Також не верхівка роз’єднаного і строкатого політичного утворення. Русь – це гравець на карті історії, простір осмислений. Може, цей твір не мав значного впливу на тогочасне суспільство., як і на покоління, які прийшли пізніше. Проте він засвідчує першу спробу переосмислення історії і свого місця в ній.

Право і мова

Уявлення про період після Русі ми будуємо, послуговуючись штампами радянської і трохи народницької історіографії. Отож українські території постійно хтось захоплює, а населення утискають. Проте, якщо звернутися до мови права, маємо іншу картину. За постановами Люблінського сейму, русини – це самобутній народ, з власним правом, мовою і звичаями. Подібно у сфері діловодства, яке, в частині «наших» воєводств, велося руською мовою. Останнє передбачалося офіційними документами – ІІ Литовським статутом (також Волинський). Причому практика відповідала букві закону. Є анекдотичні епізоди, їх наводить дослідниця Наталія Старченко, коли документи завертали, посилаючись на те, що вони підписані польською, тимчасом як мова адміністрації в регіоні – руська. Тому розглядаємо ІІ Литовський статут як підставу формування правової свідомості й інструмент самоідентифікації.

Утім лиш права недостатньо. Цей час – це початки формування мовних систем. По-перше, Пересопницьке Євангеліє. Текст, який постав на хвилі реформаційних ідей, наближення біблійних сенсів до людини, донесення їх зрозумілим кодом. Це пам’ятка живою мовою із вкрапленням діалектів, відхід від архаїзмів і стандартизації. Доказом значущості пам’ятки є те, що на ній, разом із Конституцією, присягають на інавгурації президенти. По-друге, граматики й кодифікація мови. Тут відзначимо лексикографа Памва Беринду з «Лексиконом», що містить близько 7 тис. слів і «Граматику» Мелетія Смотрицького, одного з найцікавіших та найхаризматичніших діячів того часу.

Знову до історії. Синопсис русів: «Енеїда» і «Кобзар»

Пригадавши про «Синопсис», який побачив світ у середовищі Києво-Печерської лаври 1674 року, а до середини ХІХ століття перевидавався 30 разів, перейдімо до «Історії Русів» та «Енеїди», видань, які знакові для популяризації давньої історії і «свіжого» її прочитання. Ці речі «нагадали» нащадкам козацької старшини, «оп’янілим» від запаху імперських привілеїв, про їхнє коріння. Однак більш значущими видаються зусилля Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка. Куліш розпочав переклад Біблії українською, що завершили І. Нечуй-Левицький та І. Пулюй, але зараз про «Граматку» Куліша й «Кобзар» Т. Шевченка.

Куліш і розроблений ним правопис (з корекціями Б. Грінченка) – це початки формування української літературної мови. Відтак творчість Шевченка є прикладом інструменталізації напрацювань Куліша і його послідовників; поширення цих стандартів, посередництвом легких сенсів («садок вишневий» тощо) в маси. «Кобзар» важливий не тільки як текст, але й як символ. Саме ця поетична збірка стала уособленням об’єднавчої ідеї русинів-українців, а потім просто українців. Той вплив і популярність простежуються донині.

Русь-Україна

Сучасні українські історики вже знають про представників школи «Анналів» або мікроісторії, які досліджують не лише історію «зверху», але й «знизу». Тобто замість політичних процесів, державних інститутів, правителів, дедалі більше зосереджуються на людині, її уявленнях й оточенні. Попри це, в основі нашої моделі минулого залишається схема Михайла Грушевського, запропонована в багатотомній праці «Історія України-Руси». Цей погляд на минуле критикують, вказують на його слабкі місця, але альтернативи не запропоновано досі . Є об’єктивні причини такої ситуації – бракує вузьких і глибоких проблемних досліджень, якими можна було б напрацювати ґрунт для нової синтези.

Однак усе сказане – проблема не Грушевського, а наша. Для нього така ситуація є радше визнанням, адже вчений не просто запропонував свою інтерпретацію минулого, а розробив концепцію, яка пережила його самого. Використовувалась і використовується як основа української історії представниками декількох поколінь. До того ж на всіх рівнях: академічному, публічному, підручниковому. України, зі сильними державними інститутами та стратегією розвитку, досі немає, але Русь-Україна Грушевського живе і свою функцію на шляху державотворення ця схема виконала. Тепер слово за нами.

Конституція

Від президента Грушевського і до президента Кравчука видавали багато цікавого і дуже «цікавого». Один «Капітал» Карла Маркса скільки перевидавали. Проте читати варто Конституцію України. Це нова сторінка нашої історії, де Конституція, хай трохи запізніла, але – закріплення незалежності і встановлення правил гри. На жаль, в Україні низька правова свідомість – на рівні і громадян, і владних еліт. Відтак норм Основного закону не завжди дотримуються, шукають, як їх обійти. Сучасну Україну можуть врятувати сильні й розвинені інституції та кваліфіковані державні службовці, професіонали на місцях. Це можливо тільки за умови дотримання Основного закону та цінування своєї ідентичності. Конституцію України приймали 24 години. Для побудови держави та відповідального суспільства навіть 24 років виявилося недостатньо.

P.S.

Україна досі не має жодного нобелівського лауреата. Називають імовірні прізвища, але до факту справа не дійшла. Натомість сучасна українська література (більшою мірою художня) – це світ з цікавими сюжетами і свіжими авторами. Світ, у якому торкаються гострих, нестандартних й актуальних тем, де багато рефлексії і саморефлексії. Справжній успіх, що українців перекладають різними мовами і читають за кордоном. Водночас на цьому етапі складно назвати одне прізвище або книгу. Можливо, має минути час, аби побачити вплив на суспільство автора, його історію успіху. Можливо, є інші причини. Імовірно, що Книга наших днів досі пишеться і кожен може долучитися до її формування – творячи свою сторінку, читаючи й осмислюючи уже написані.