Рожеві стіни княжого міста: розповідь про одне із найстаріших міст України (ФОТО)

Теребовля – одне із найстаріших міст України. Вперше про нього як столицю удільного князівства літописець згадує під 1097 роком. На теренах сучасного міста є і руїни замку, і старі церкви та некрополь. Втім Теребовля не належить до числа найвідоміших та найбажаніших туристичних дестинацій.

І лише залізничний віадук, схожий на шотландський міст Ґленфіннан із фільмів про Гаррі Поттера, трохи змінює ситуацію. Цей дев’ятиарковий красень щороку приваблює дедалі більше туристів, що воліють зробити селфі на тлі мосту, як в кіно про улюбленого чарівника.

Віадук, що знаходиться на межі Теребовлі та села Плебанівка, постав під час будівництва колії Тернопіль – Копичинці в 1890-х роках. Під час Першої світової війни він, як і його семиарковий побратим із близької Кровінки, зазнав руйнувань. Та вже в 1929 році їх відновили в теперішньому вигляді. Віадук є однією з небагатьох міських пам’яток, яку оминула жахлива реконструкція, пише Локальна Історія.

Іншим пам’яткам Теребовлі пощастило куди менше.

– В домі навпроти раніше був суд. Оті вікна колись мали кольорове скло. І всередині всі двері так само. А відкривалися вони отак, – каже пані Ліля і робить рух руками від себе, ніби пливе брасом. Вона розповідає про довколишні будівлі і втрачене в них, визираючи із вікна своєї квартири, що на другому поверсі. Її будинок розташований на маленькій бічній вуличці, що відходить від ратуші. Він має старі красиві двері із кованими елементами.

– Цьому будинку більш як сто років. Але його історії я не знаю.

Як не знають про нього нічого і місцеві історико-краєзнавчі книжки. Описи будівель в них зазвичай обмежуються роком зведення або згадками про те, що там містилось раніше. Проте майже ніколи не вдається знайти архітекторів, за винятком кількох найвідоміших кам’яниць.

– Отак, щоб нічого не було поміняно і гарний будинок, то хіба на тій вулиці, що під замком. Там, з лівої сторони, в самому кінці є такий старий красивий дім. І так само, але по Шевченка, де станція юних техніків була. Там гарні підвали, і всередині. Але вже й там все поміняли.

Гарний будинок під замком – це вілла архітектора Закжевського на вулиці Родини Юрчаків, 19. Зодчий зводив її для своєї сім’ї, тож там і замешкував. Це вписана в ландшафт, незвичної форми будівля в персикових тонах з сецесійними елементами. Одна із небагатьох, де вцілів автентичний паркан. Ще більшою рідкістю для Теребовлі є збережена оригінальна шкрабачка для взуття на подвір’ї. Проте і цю кам’яницю не оминула переважна доля міських пам’яток. Одна із сімей, котра зараз мешкає в будинку, добудувала до нього шматок, зробила окремий вхід й пофарбувала свою частину в рожевий колір.

Місцеві часто радять мандрівникам відвідати вулицю Родини Юрчаків. На ній зібралися одні із найстаріших та найгарніших житлових будинків Теребовлі. Причина ховається у тому, що це дільниця архітекторів. Слідом за Закжевським його колега Ґеваніцький звів там для себе кам’яницю під №4 із червоною декоративною цеглою та красивою вежею. А також неподалік, у будинку №9, жив зодчий Малієвич. Власне, прізвище  його доньки Ганни, по чоловікові – Юрчакової, театральної акторки, й дало назву цій вулиці.

Стара недобра традиція

Пам’ятки знищують в багатьох українських містах. Минулорічна ситуація із розписами Юліана Буцманюка та Модеста Сосенка в церкві у Славську – яскравий тому приклад. Та в Теребовлі нищення – це давня традиція.

В часи польсько-турецьких воєн місто знаходилося на Кучманському шляху. Ним османи намагалися просунутися вглиб Європи. Галицьке Поділля в ті часи перетворилося на арену запеклих боїв. Його міста виконували роль брами, що мала зупинити турецьку навалу на шляху до Старого світу. Їх укріпляли, зводячи на пограничних теренах фортеці, і навіть церквам надавали оборонних функцій. Через що теребовлянські святині мали не лише захисні мури довкола, а й бійничні отвори  для стрільби у стінах.

У XVII столітті під керівництвом каштеляна Олександра Балабана у Теребовлі звели кам’яну фортецю на місці знищеної дерев’яної. Під час робіт будівничі наткнулися на фундамент давнішої споруди. Припустили, що це, швидше всього, рештки руської церкви й усунули їх. Ймовірно, що то були залишки замкового храму князя Василька Теребовлянського XI–XII століття.

Через деякий час карма відплатила фортеці. Після переходу міста під австрійську корону влада дозволила розбирати рештки споруди для будівництва та мощення доріг. Попри все, оборонні спорудження таки дожили до наших днів. В тім числі завдяки реставраційним роботам у міжвоєнні роки та часи Незалежності.

Та не замком єдиним. За останні роки кількість разючих змін в міському архітектурному ландшафті добряче зросла. Протягом недавнього часу відчутних перебудов зазнали Миколаївська та Володимирська (колись костел кармелітів) церкви, будівлі бібліотеки та спортивної школи, а також ратуша.

Остання привертає зараз особливо багато уваги. Вежа магістрату в процесі реставрації, тож її стіни розібрані. Каркас тримається за допомогою сітки, аби нічого не гепнуло на голови міщан. Попередні майстри не виконали своєї роботи належним чином, тож міська влада розірвала з ними угоду.

Є серед містян і ті, кому подобається такий вигляд ратуші. “Концептуально, може так і залишити?”, – питають одні в одних перехожі. Відповідно до планів мерії на вежі має з’явитися чотиристоронній годинник, а також оглядовий майданчик для всіх охочих.

Зовсім інший випадок – теребовлянські церкви. Дах храму святого Миколая покрили дешевими матеріалами срібної, золотої та синьої барви, що нагадують пом’яту фольгу. А старий шпиль за задньою частиною церкви, котрий зберігав первісні готичні риси храму, перетворили на цибулясту баню і так само вкрили нітридом титану. Як правило, роботи такого штибу відбуваються без будь-яких відповідних дозволів.

Кольори сонця і бутафорна ліпнина

Архітекторка та художниця Олеся нещодавно перебралася до Теребовлі з Товстого. Каже, що на рішення вплинула атмосфера малого історично-сформованого містечка – “душа старого міста, яку захотілось досліджувати глибше та детальніше”. Та зараз у неї від того, що творять з історичною спадщиною, зринають сумні переживання.

Нещодавно “утеплили” будівлю бібліотеки – старої вілли в середмісті, зображення котрої можна надибати ще на знимках кінця XIX століття. Вона належить до найстаріших житлових будинків міста.

На одній із польських мап ця кам’яниця підписана як “фотоательє Шніліхта”. Бруно Шніліхт був міським фотографом, роботи якого засвідчують вигляд міжвоєнної Теребовлі. Багато теребовельських родин має в своїх домашніх архівах світлини родичів, підписаних в куточку білою пастою “B. Schneelicht”.

Перед утепленням колишньої вілли Шніліхта робітники просто збили із неї ліпнину разом із тиньком. А на кінцевому етапі приліпили на її місце бутафорну імітацію.

Навпроти неї є спортивна школа, яка початково зводилася як приміщення для польського гімнастичного товариства “Сокіл”. Постав будинок в 1905 році. Під час недавніх ремонтно-реставраційних робіт там вставили пластикові склопакети, кілька вікон замурували й пофарбували їхні ніші в яскраво-помаранчевий колір.

Під спортшколою часто стоять зі своєю “Сторожовою вежею” Свідки Єгови. Одного холодного дня поруч проходив чоловік і звернувся до них:

– Таким файним кольором покрасили тії вікна.

– Ага, аж гріє, ніби під сонечком стоїмо, – відповіли йому жіночки, усміхаючись, але прицокуючи зубами.

Місцеві жителі іноді помилково вважають, що раніше в цій споруді містилася синагога. Насправді в Теребовлі досі існує три будинки гебрейської релігійної спадщини. Перший, де крім синагоги “Яд Харуцим” діяла релігійна школа – хедер. Зараз його вхід із колонами замурований, а сам він є частиною комплексу Коледжу культури на вулиці Івана Франка. Другий – рожевий одноповерховий будинок, що через дорогу праворуч – це колишній “Гусятинер клойз”. Зі світлин 1950-х можна припустити, що він зазнав значних пошкоджень під час чи після Другої світової війни. Тому його згодом перебудували. І третій – кам’яниця по вулиці Шевченка, 9, де містилося правління єврейської громади та синагога “Култус клойз”. На будинках немає ніяких таблиць, котрі би сповіщали про їхнє гебрейське минуле.

Утеплити пам’ятку

Олесю дивує двоякість теребовлянців. Містяни часто акцентують увагу на тому, що “Теребовля – княже місто”, і при цьому абсолютно пасивно ставляться до тієї архітектурної культури, яка формувалась в місті століттями.

Пані Ліля радіє, що зберегла двері та підвазонники. Каже, що не могла би їх поміняти. Це частина історії.

– То молоді, коли купують хату чи заселяються – зразу все міняють, – трохи подумавши, знаходить винуватих в знищені пам’яток пані Ліля.

Іншої думки теребовлянка Оксана. Вона вже більше півтора десятиліття мешкає в будівлі Народного дому. Одну з найкрасивіших кам’яниць Теребовлі в 1910–1912 роках звело для позикової каси “Поміч” львівське архітектурне бюро Івана Левинського. Триповерхову будівлю декорували сецесійними рослинними мотивами та мушлями. В останні роки Австро-Угорської імперії та за міжвоєнної Польщі це місце було важливим центром українського економічного та культурного розвою.

Ювелірний магазин, котрий працює зараз на першому поверсі будівлі, облицював стіни своєї частини будівлі декоративною плиткою. А власники сусідньої аптеки помалювали її стіни бузковою фарбою.

Оксана розповідає, що її мати надумала утеплити квартиру ззовні. Пішла дізнатися, чи можна це зробити в міській раді і їй сказали, що так.

– Довелося сперечатися, що в жодному разі, бо це – пам’ятка, – суворо резюмує дівчина. Проте мама не здається й вважає, що так буде краще для стіни.

Олеся створила розмальовку із старими будинками Теребовлі. Так дівчина хоче привернути увагу до деталей та слідів рукотворного: унікальної ліпнини, елементів фасаду, кованих балконних огорож, ґратів, сходів чи старих вхідних дверей, яких залишається дедалі менше.

– Направду, не впевнена, чи моя присутність якось вагомо вплине на збереження архітектурної спадщини в сумних реаліях реставраційної практики малих міст. Та мінімум, який можу зробити – це зберегти пам’ять про пам’ятки – зарисовуючи, фотофіксуючи, досліджуючи та розмовляючи про них.