Так ніхто не кохав: три історії, без яких українська література була б інакшою

Літературна історія кожної нації складається не лише з письменницьких імен, але й з історій про ці імена. Якби цих історій не було, то їх варто було б придумати. Хоча б тому людство упродовж століть не винайшло розваги цікавішої за підглядання у шпаринку.

Історії з життя письменників – ніщо інше, як підглядання у шпаринку, нехай нібито і зі шляхетною метою глибшого занурення у їхню творчість. Утім, нема де правди діти, історії про художні методи письменники і їхні муки творчості мають попит значно менший ніж історії про їхні любовні пригоди та любовні трикутники.

Історії про письменницькі кохання, з одного боку, зсаджують митців з їхніх окрилених пегасів і змушують сунутися пішки в одній юрбі з простими смертними. Юрба на те реагує банально – тицяє пальцем: дивіться, вони такі ж, як і ми, закохуються, зраджують, мають на стороні сім’ї й цікавляться не лише сюжетами своїх романів та їхніми накладами, але й звичайним сексом.

Але, з іншого боку, якби письменники не були звичайними людьми, здатними закохуватися, зраджувати, мати на стороні сім’ї, бути одержимими сексом і накладами своїх романів, наша література була би прісною та  непридатною до читання в задоволення. Письменники (і митці загалом) мають магічний дар переплавляти вир своїх любовних емоцій і страждань у якісні тексти. Якби письменники не любили, вони б так не писали. А якби вони так не писали, наша література була б інакшою.

Тож  письменників не варто за їхні любові засуджувати чи виправдовувати. Варто знати їхні любовні історії. Бо це більше, ніж зазирати у шпаринку. Це – розуміти, чому творилися саме такі тексти.

Між Вірою та Шурою: Михайло Коцюбинський

Кажуть, що коли він помер, Віра сказала, щоб ноги Шуриної  на похороні не було. Шури на похороні не було. Але в головах його труни звідкілясь взявся плетений з яблуневого цвіту вінок. Невідомо, хто його приніс туди, але достеменно відомо, що плела його Шура.

Любовна драма Михайла Коцюбинського, який опинився між Вірою та Шурою, – один із найвідоміших любовних трикутників.

Батькові на той час вже чотирьох дітей Михайлові  Коцюбинському було майже сорок два роки (немолодий чоловік, як на ті часи), коли він безтямно і, як з’ясувалося, взаємно, закоханий вирушив на своє перше побачення з двадцятишестирічною Олександрою Аплаксіною.

Олександра Аплаксіна

Цьому побаченню передувало кілька років «записочок». Життя закоханих початку XX століття без Інтернету було складним: жодної тобі можливості писати в приват. Тож Коцюбинському доводилося писати Аплаксіній записки. Зразкова дівчинка, золота медалістка Чернігівської гімназії Олександра Аплаксіна, була панянкою суворих правил і не мала жодного наміру руйнувати родину письменника. Але він від неї шаленів, засипав записками, зізнаннями, проханням зустрітися. Зрештою, вона здалася: кажуть, це сталося по тому, як почула на одному з вечорів, як він читав свій «Цвіт яблуні». Так це чи ні, але вони почали потайки зустрічатися. А коли не бачилися, він їй писав. Аплаксіна всю ту епістолярію зберігала: загалом він надіслав їй 335 листів і записок! На відміну від незаміжньої Олександри, одружений Коцюбинський усі її послання знищував. Окрім одного, яке й знайшла Віра. Його дружина. Віра Устимівна Коцюбинська, у дівоцтві Дейша.

Хоча записку ту вона знайшла невипадково. Вона її вже шукала. Бо перед тим отримала анонімного листа, в якому чорним по білому йшлося про любовні пригоди її чоловіка й батька її дітей. Вірі Устимівні потрібні були докази.І, звісно, що вона їх знайшла. І тут треба згадати про незламний і вольовий характер Віри Коцюбинської: свого часу вона блискуче закінчила Чернігівську гімназію, викладала французьку, математику й каліграфію в жіночому духовному училищі, навчалася в Петербурзі на вищих Бестужевських курсах на природничому факультеті, там же захопилася громадською та революційною роботою, поринула в національний український рух, сім місяців відсиділа у  в’язниці як політична, і зрештою 1894 року на з’їзді українського товариства «Громада» у Києві познайомилася з Михайлом Коцюбинським, вийшла за нього заміж, стала зразковою дружиною, народила  чотирьох дітей, виховує їх у любові, теплі й сімейній злагоді. Можете собі лише уявити, як перевернувся світ цієї освіченої й досить рішучої жінки, яка поклала свою кар’єру на вівтар родинного благополуччя, коли вона отримала анонімку про подружню зраду.

Коцюбинский і його дружина Віра

Далі усе було технічно просто: Віра сказала чоловікові, що все знає, і Коцюбинський мав вибрати, або обов’язок, або кохання. Він обрав обов’язок (Віру й сім’ю), але не зміг порвати з Олександрою. Його кохання до неї спалахнуло ще з більшою силою. Він згорав від того кохання, й переплавляв його у творчість.

Можна припустити, що Михайлу Коцюбинському, який мав аж двох жінок, так і не пощастило насправді віднайти в житті  ту, єдину, яка була б для нього всім. Бо Віра й Шура відігравали в його житті кожна свою роль, і ролі ці – не перетиналася.

Віра була надійною подругою, опорою, справедливим критиком, службою першої медичної допомоги, надійним плечем і дружньою рукою.

Шура була музою, його Беатріче, в листи до якої він вкладав засушені квіти, для якої він написав неперевершене «Inermezzo», без якої він не міг дихати, але з якою він не міг би жити.

Це Віра проводжала його в останній путь й облаштовувала гідний похорон, але це Шура сплела такий пронизливо символічний вінок із яблуневого цвіту й потайки передала, щоб його поклали в труну.

Ми можемо нині сказати, що, як розібратися, Михайло Коцюбинський був ще тим егоїстом, і поламав життя й долі двом жінкам. Але якби не ці жінки в його житті, й не такі різні його до них любові, чи написав би він усі ті твори, які й через століття вражають силою емоцій і непідробністю почуттів.

Вільна любов і вірна Розалія: Володимир Винниченко

Її прізвище було Ліфшиц, по-батькові – Яківна, а на ім’я – Розалія. Але вона завжди з гордістю називалася українкою, бо українцем був її чоловік. І українцем – непересічним. Він очолював Директорію. Тож чи мала право перша леді УНР не знати української чи не зватися українкою? Жодного. Тому вона спочатку вивчила мову, а тоді – пішла за чоловіком у вогонь і воду.

Винниченко і дружина Розалія

Розалія Ліфшиц  народилася в Росії і була донькою багатих єврейських батьків, тож могла собі дозволити здобувати освіту в Парижі. Саме там студентка медичного факультету Сорбонни і познайомилася з ласим до сексуальних розваг й експериментів українцем. Володимир Винниченко своїх симпатій до вільного кохання не приховував, так само, як і того, що його кохана (як і його майбутня родина) може бути лише україномовною. Роза закохалася настільки, що не лише забула, що вона правильна єврейська дівчинка, але й вивчила українську так ґрунтовно, щоб вільно спілкуватися нею у побуті, а також у подальшому передруковувати тексти Винниченка.

Оскільки Винниченко був прихильником вільної любові й з презирством ставився до моногамії, реєструвати шлюб з Розалією він не хотів. Закохана Розалія зголосилася жити на віру. Щоправда, за деякий час вони таки побралися. Але домовилися, що жоден з них не заперечуватиме, якщо партнер матиме стосунки на стороні.

Невідомо, чи мала такі стосунки Розалія, але Винниченко точно мав. І навіть мав маленького сина, який, щоправда, помер у тримісячному віці. І хоча було це ще до Розалії, ця історія нашарувалася на її особисту трагедію: у неї стався викидень, і вирок лікарів був однозначний – дітей не буде ніколи. Винниченко ж скористався цим епізодом у своєму любовному житті як джерелом натхнення: описав історію у драмі «Мементо». Усі знайомі без проблем «зчитували», з кого списані герої. Навряд чи це тішило Розалію, але вона мужньо терпіла. Власне, Винниченка доводилося саме терпіти, бо його характер і неоднозначні рішення могли довести до істерики й навіть сказу будь-кого.

Але, коли любиш, терпіння набуває форми прийняття й наслідування. Розалія просто переймала все, чим захоплювався Винниченко. Коли він перейшов на сироїдство, вона стала сироїдкою. Почав проповідувати конкордизм – стала послідовницею конкордизму. Уже не кажучи про те, що після того, як більшовики остаточно підтяли ідею незалежної України, Директорія почила в бозі й Винниченко назавжди виїхав за кордон, щоб стати вічним емігрантом, вона разом із ним стала вічною емігранткою й перекотиполем.

Ну, і звісно, що, разом з Винниченком  поклонялася голяка сонцю на березі Сени, а у вільний від злиття з природою час передрукувала твори чоловіка, і деякі з них перекладала французькою та російською.

Коли в радянській Україні побачив світ роман Винниченка «Сонячна машина», авторові виплатили гонорар, якого вистачило на купівлю двох гектарів землі в с.Мужен, неподалік від французьких Канн, та старовинного приміщення (пекарні ще часів Наполеона), в якій й облаштувалися Винниченки. Тут Розалії довелося віднайти в собі талант садівниці й городниці, адже Винниченки вирішили обробляти землю, вирощували овочі й фрукти для свого меню. Щоправда, з сільським господарством у подружжя склалося гірше, ніж з усім іншим: сил і  досвіду бракувало, тож частину ґрунту довелося продати.

Винниченки доживали життя без розкошів, але в любові та гармонії. Вони знайшли одне одного і навчилися співіснувати. Невідомо, на щоб вистачило Володимира Кириловича  і скільки справ (і творів) він довів би до кінця, якби поряд і в горі, в радості не була завжди вірна Розалія.

В еміграції Винниченко захопився живописом. І написав портрет своєї Кохи (так він її називав). Кохи – яка не була в його житті ані першою, ані єдиною, але яка усе життя була йому вірною й відданою.

Відданою залишилася й по його смерті. Розалія пережила Володимира на вісім років. І зібрала й зберегла весь архів Винниченка. Дещо з того архіву їй було віддати непросто, адже були спогади й речі дуже інтимні, особистісні. Але Розалія була не просто дружиною письменника. Вона так і лишилася в душі першою леді УНР. І як перша леді розуміла, що має чинити мудро й по-державницьки. Тому передала архів Винниченка на зберігання до Архіву Української Вільної Академії Наук у США і заповіла, щоб його передали в Україну, коли та здобуде незалежність.

Розалія Винниченко, уроджена Ліфщиц, у свої сімдесят два роки у 1959 у Франції ні хвилини не сумнівалася, що Україна стане незалежною. Бо в цьому ніколи не сумнівався її чоловік. А йому вона попри все вірила по-справжньому.

Творчість у  полоні Аеліти: Олександр Довженко

Її звали Юлія. Вона в нього була не першою, але грандіозно епохальною.

Бо його першою й  тривалий час єдиною дружиною була Варвара. Варвара Крилова, у заміжжі – Варвара Довженко. Вони познайомилися в Другому міському вищому початковому училищі, куди обоє отримали призначення вчителювати. Саме Варвару він називав «своєю маленькою дівчинкою» і писав, що «ти ще тихенько спиш […] можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче». Але йому не судилося вберегти своє щире кохання: на долю Варвари й Олександра Довженків  випали Українська революція, жовтневий переворот з усіма його наслідками, а тоді ще й захворювання кісток у Варвари. Він її лікував, як міг і чим міг, але недуга брала своє: Варвара ледве пересувалася на милицях, а він у той час крок за кроком ставав молодим перспективним радянським режисером.

І саме тоді, коли Варвара ледве спиналася на хвору ногу, в житті Олександра Довженка сталася Юлія Солнцева. Сексапільна радянська кінозірка, яка на той час прогриміла ролями фатальних красунь, і яку нібито запрошували зніматися аж в Голівуд, але вона продемонструвала вірність ідеям радянського кіно й нікуди не поїхала.

Олександр Довженко познайомився з Юлією Солнцевою в Одесі на фільмуваннях, і одразу ж закохався до безтями. Роман їхній був бурхливим, нестримним, жагучим. І Варвара мужньо попрощалася з Довженком: у прощальному листі писала, що йде від нього сама, бо розуміє, що він іде у велике мистецтво, а вона зі своєю хворою ногою ходити взагалі не може, тож їхні шляхи мусять розійтися. Просила не тривожитися за неї, жити й творити повноцінно. Обіцяла відкинути усі ревнощі й біль. І – останнім рядком, наче крапку ставила: «А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем».

Прохання це Довженко виконав: він не розлучився із Варварою. Довженко прожив із Солнцевою не один десяток років, але лише незадовго до його смерті, восени 1955 року, Юлія попросила Віру дати Довженку розлучення. Вона розлучення дала. І Солнцева нарешті стала законною дружиною Довженка.

Юлія Солнцева

Хоча жила з ним як дружина десятиліттями. А ось про те, ким саме Юлія була в житті Довженка, переказів існує чимало. За однією з версій, її зустріч з Довженком, за плечима якого було петлюрівське минуле і знайомство з резидентами радянської розвідки у Франції (Миколою Глущенком) й Німеччині (Віктором Петровим-Домонтовичем), було невипадковим. А якщо згадати, що радянська влада розуміла всю агітаційну потужність такого інструменту, як кіно, Довженко набував світової слави, і при тому ідея його «Звенигори» належала генералу УНР Юрку Тютюннику, а сценарій до неї написав Майк Йогансен, то припущення про те, що Солнцеву до Довженка «приставило» сталінське НКВД, аби у такий спосіб за ним наглядати, дуже схоже на правду.

Солнцева була неймовірно красива, амбітна, талановита, здобула славу як акторка, але після знайомства з Довженком чомусь вирішила задовольнитися скромною роллю асистентки режисера. Їхні стосунки називали історією самовідданого кохання й творчої співпраці, взаємопідтримки й взаєморозуміння. Про Солнцеву відгукувалися, як про віддану й вірну Довженкову дружину, яка не раз і не двічі рятувала його від катастроф як у житті, так і на знімальному майданчику. Але при тому понад усе Солнцева прагнула створити міф про себе як про єдину жінку в житті Довженка, майстерно підробляла спогади і навіщось майже на кілька десятиліть закрила доступ до архівів.

Утім, був у коханні Довженка до Солнцевої один руйнівний факт: вона виявилася росіянкою до самої кістки, і в її уявленні створення комфортних умов для Довженкової творчості (вона їх створювала з фанатичною відданістю) передбачало фанатичне відмежування його від України й усього українського. Довженко був занадто м’якотілий, щоб опиратися незламній Солнцевій, але без України – теж не міг. Він навіть на своїй підмосковній дачі створив куточок України – звів на ділянці справжню українську хату, посадив навколо на честь рідної своєї Сосниці сосни, а ще – вишні та яблуні. Довженко любив Солнцеву, але її нелюбов до українськості Довженка руйнувала самого Довженка. Так само, як і її небажання мати дітей.

І одночасно в далекій Україні вчителювала у школі перша його любов і законна дружина Варвара Довженко, яка його вірно й трепетно любила. Виховувала самотужки сина Вадима, записаного на інше прізвище, але дуже вже схожого на Олександра Довженка. Як Довженка не стало, то Варвара дуже тужила, але на кладовище поїхала лише за кілька років. Кладовище те – у Москві, хоча Довженко не раз і не двічі просив Юлію, щоб поховали його в Україні. Ну, хоча б серце вирвали йому з грудей і привезли спочити в Україну.

Варвара Довженко

Варвара пережила Довженка на три неповні роки. На її надгробку значиться Варвара Семенівна Довженко.

Юлія пережила Довженка на тридцять три роки. На її надгробку написано Юлія Іполитівна Солнцева.