Соборність – це спільні цінності, а не лише спільний етнос

(Рубрика «Точка зору»)

Святкуючи День Соборності, українці насамперед відзначають своє об’єднання в одній Українській державі після понад століття розділеності у складі різних імперій. Ми нагадуємо собі, як 101 рік тому перед загрозою окупації та нового поділу заявили про бажання будувати спільну державу, підписавши Акт Злуки УНР та ЗУНР. Тоді українців об’єднала мрія мати свою державу та реальна загроза втратити себе.

Тож якщо глибше задуматися над значенням соборності, ми бачимо, що йдеться про готовність розділити певні цінності, докласти зусиль для створення та плекання громади, в якій кожен у безпеці буде відповідальний перед кожним і за кожного. Це спілка людей, яка готова разом працювати над втіленням цих цінностей у життя. Якщо знадобиться – працювати довго й наполегливо, долаючи перешкоди та розбіжності.

Чи залишається своя незалежна держава для українців цінністю? Безумовно, інакше ми б не мобілізувалися на її захист у критичному 2014-му.

Але чи можна у 21-му столітті розвивати державу або навіть громаду та об’єднувати людей довкола цієї мети, опираючись виключно на етнічне походження? Чи можна у глобалізованому світі розраховувати на абсолютну тотожність поглядів? Навіть ті, хто стояли на Софійському майдані в січні 1919 року не могли б похвалитися такою тотальною єдністю. І все ж це не завадило їм проголосити Акт злуки й додати ще одну цеглину до фундаменту української державності.

У результаті ми знову повертаємося до розмови про цінності. Нещодавно ми були свідками того, як під час Революції Гідності люди різних національностей, соціального статусу, ідеологічних поглядів творили простір соборності та спротиву заради захисту прав людини, заради того, щоб Україна була частиною європейського простору. Це була соборність громадян, готових у межах своєї держави будувати політичну націю та відповідальне правове суспільство. Різність такої громади та її досвіду забезпечує їй стійкість, багатогранність, здатність відповісти на різні виклики.

Звісно, політична нація не означає відмову від своєї ідентичності. Тим паче не йдеться про відмову розвивати українську культуру. Але це означає вміння зрозуміти та прийняти іншого – людину з іншими поглядами чи іншої національності, якщо він чи вона поділяють ті ж засадничі цінності: повагу до людей, до країни, в якій живуть, до закону врешті-решт. Це означає готовність до діалогу та готовність включати національні меншини у світ української політичної нації.

Чи зробить повага до іншого нас і нашу державу слабшими? Чи зробить нас слабшими усвідомлення людини, її гідності, свободи та прав найвищою цінністю? Навряд. Це лише наочно продемонструє разючу відмінність українського простору свободи, який ми будуємо, від «русского мира», який нам намагається нав’язати Росія. Саме усвідомлення значення універсальних цінностей (свободи, рівності, гідності, верховенства права) та їх щоденне практикування допомагає позбуватися більшовицького спадку, в якому люди, їхні права та свобода з легкістю приносилися в жертву «світлому комуністичному майбутньому» та «революційній доцільності». Своя незалежна держава в першу чергу є тим оплотом, який захищає людину, служить їй. Це найважливіший інструмент досягнення щастя та безпеки спільноти. І дійсно сильною вона є до тих пір, допоки всі її члени усвідомлюють та пам’ятають – держава є цінністю вищого порядку лише тією мірою, якою вона причетна і служить втіленню універсальних цінностей.

Мабуть, немає кращого способу завершити цей текст, ніж згадати слова Магатми Ґанді: «Я називаю себе націоналістом, але мій націоналізм такий широкий, як Всесвіт. Він охоплює всі народи. Мій націоналізм передбачає добробут всього світу. Я не хочу, щоб моя Індія будь-коли експлуатувала хоч одну людину. Але я хочу, щоб вона була сильною і заражала цією силою всі народи».

Це приклад соборності, в якій кожен знає себе, своє коріння і культуру, але з інтересом та повагою дивиться на іншого, на його походження та культуру, адже разом вони складають громаду, де уже можна бути вільним і щасливим. Цей приклад, який не принижує і не зазіхає, не дискримінує і не окуповує, але неодмінно шириться світом, адже всі хочуть стати його частиною.

Антон Дробович – директор Українського інституту національної пам’яті

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода