«Okay, Google»: чи підуть IT-гіганти з українського ринку через оподаткування

Народні депутати хочуть оподаткувати доходи Google, Netflix, Amazon та сотень інших іноземних компаній від продажу цифрових товарів та послуг (відео, музика, реклама, ігри, доступ до хмарних сервісів зберігання даних тощо) на митній території України. Уперше в парламенті ідею озвучили восени минулого року. «Якщо компанії отримують доходи на українській території, то і податки мають сплачувати на українській території», – пояснював журналістам логіку ідеї народний депутат, голова комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко.

28 січня депутат від «Слуги народу», голова комітету з питань фінансів, податкової та митної політики Данило Гетманцев зареєстрував на сайті Верховної ради законопроект №2634. Документ передбачає внесення до національного законодавства низки визначень та опис юридичних механізмів, які дозволять іноземним «цифровим» компаніям зареєструватись за спрощеною процедурою в якості платників ПДВ на українській території. Прихильники ідеї оподаткування компаній-нерезидентів (як і автор законопроекту), посилаються на позитивний досвід інших держав. Противники вказують на ризик підвищення вартості цифрових товарів та послуг для українських користувачів або навіть виходу умовного Google з національного ринку. Істина, як завжди, десь посередині.

Тиха революція

Упродовж останніх 20 років схема поширення контенту пережила революцію. На початку тисячоліття основними носіями даних були CD-диски, папір та магнітні плівки. Імпортери таких товарів проходили стандартну процедуру оформлення на кордоні: заповнювали звітність, проходили перевірку, сплачували мита. Нині основним каналом постачання об’єктів інтелектуальної власності кінцевому споживачу є інтернет. Звичні механізми оподаткування, які діяли раніше, фактично втратили сенс. Технологічні компанії більше не обтяжені співпрацею з податковими службами усіх країн, де надають послуги, оскільки доставляють їх безпосередньо на електронні пристрої в будь-яку точку планети.

Це зручно для користувачів, утім, завдає збитків національним бюджетам. Простий приклад: автор цих рядків – підписник потокового сервісу Apple Music. Щомісячна вартість передплати – 4,99 доларів. Гроші автоматично перераховуються з картки на рахунок європейського офісу компанії Apple у місті Корк на території Північної Ірландії. Така схема формально не порушує законодавства, утім:

• дозволяє мінімізувати податкове навантаження (для Apple у Північній Ірландії діє спеціальний режим оподаткування, а в Україні платити взагалі нічого не потрібно);
• спотворює конкуренцію (аналогічні за функціоналом українські стрімінгові сервіси сплачують вищі мита згідно з вимогами національного законодавства).

Нічого нового

Мета ухвалення законопроекту авторства Гетманцева (згідно з пояснювальною запискою) – збільшення надходжень до бюджету. Щоправда, конкретну суму автор ініціативи спрогнозувати не береться. Не приховував депутат і той факт, що під час підготовки проєкту закону взяв за основу досвід, зокрема, ЄС.

З 2003 року для постачальників електронних послуг до країн Євросоюзу з-за кордонів єврозони діяла система простого єдиного вікна (SOSS – Simple one Stop Shop). Технологічні компанії мали зареєструватися в будь-якій з країн ЄС і через SOSS здійснювати відрахування до бюджетів держав, жителі яких купували послуги. На практиці виявилось, що компаніям на кшталт Amazon (має представництво у Люксембурзі) виявилось простіше відкрити підрозділ у європейській країні і взагалі не використовувати SOSS. Річ у тім, що компанії-резиденти ЄС мали сплачувати податки винятково за ставками тієї юрисдикції, у якій були зареєстровані.

У 2015 році на зміну SOSS прийшла складніша система – MOSS (Mini one Stop Shop). Повноцінно вона запрацювала з 1 січня 2019 року. Мета змін – (окрім боротьби з ухилянням від сплати податків) стимулювати компанії здійснювати відрахування за продаж електронних послуг у бюджет тієї країни, жителі якої їх купують. Для цього Брюссель запропонував як компаніям-нерезидентам, так і «своїм» постачальникам е-послуг, альтернативу: добровільно в електронній формі реєструватися та подавати звітність до податкових органів кожної окремої держави замість того, щоб відкривати там фізичні офіси.

Саме таку модель пропонує імплементувати в українське законодавство Гетманцев. Законопроект передбачає, що компанії-нерезиденти мають зареєструватися як платники ПДВ в Україні (зробити це можна буде дистанційно – через інтернет на спеціальному порталі) і щоквартально подавати звітність про продажі товарів та послуг B2C (фізичним особам) та B2B (cуб’єктам господарювання) клієнтам. За роботу без реєстрації передбачений достатньо символічний штраф – 8,5 тисяч гривень. Проєкт закону визначає загальноприйняті критерії встановлення місця надання послуг (за допомогою IP-адрес обладнання, кодів SIM-карт, місцезнаходження банку, з рахунку якого проводилась оплата тощо). При цьому 20% ПДВ не будуть стягуватися з компаній, які постачають оплачені товари фізично, а не через інтернет (Aliexpress, Alibaba і т.д.).

Переваги та ризики

Критики ініціативи Гетманцева пророкують, що після її втілення в законодавстві компанії-нерезиденти:

1) підуть з українського ринку; 2) перекладуть зростання видатків на плечі споживачів.

Перший варіант – вкрай малоймовірний. Після запровадження аналогічного податку парламентом Росії в якості платників ПДВ зареєструвалися понад півтори тисячі компаній. Жоден IT-гігант не пішов і з білоруського ринку. Міжнародні компанії, як правило, виконують національні законодавства. Віддавати конкурентам доходи навіть з порівняно невеликих і не основних ринків просто немає сенсу.

Зростання вартості передплат, програмного забезпечення, серіалів, фільмів та інших віртуальних закордонних товарів чи послуг більш реалістичне. Питання в тому, чи складе воно ті самі +20% відрахувань до бюджету. Сам Гетманцев на своїй сторінці у Facebook вказав на «давно встановлену» теорію, згідно з якою прямі та непрямі податки перекладаються на плечі виробників або споживачів залежно від цінової кон’юнктури. У перекладі з економічної на людську це означає, що компанії під час формування вартості на продукції керуються насамперед конкуренцією та платоспроможністю клієнтів.

Утім, є ще один ризик, який не можна недооцінювати. В актуальному рейтингу «Культура та умови роботи артистів» від ЮНЕСКО Україна посідає 8 місце в ТОП-10 найбільш «піратських» країн. Якщо ціна легального контенту зросте, можна прогнозувати подальше погіршення ситуації. Тоді постачальники цифрового контенту дійсно можуть втратити інтерес до українського ринку, а бюджет – недоотримати мільярди гривень. І зовсім не через податки.

Богдан Машай, спеціально для «Слово і Діло»

Хочете обговорити цю новину? Долучайтеся до телеграм-чату CHORNA RADA