Сумна історія про парламент

Відбувається повне скасування навіть тих правил, що ще існують, а значить, рано чи пізно в фундаменті влади замість цеглинок будуть дірки

Поки що це дуже хаотичний парламент. Що мене дійсно напружує і стомлює, так це невиправдано високий темп того, що в ньому відбувається.

Я розумію мотиви такого «турборежиму» з боку монобільшості, але, з огляду на те, що значна кількість парламентаріїв не мали ніякого політичного досвіду і вперше у своєму житті аналізують, пишуть або читають законопроекти, логічніше було б, навпаки, не поспішати.

Поки ж ініціатори законопроектів часом самі хапаються за голову, побачивши, що вони проголосували. Адже за поспіхом виявляються серйозні проблеми у підписаних президентом законодавчих актах. Їх доведеться постфактум вирішувати внесенням змін до закону.

І президент, і його політична сила у передвиборчій кампанії виглядали як книжка-розмальовка, яку виборець розфарбовував своїми очікуваннями як хотів. Тому всередині політичної сили є люди, які, умовно кажучи, тяжіють до поглядів ОПЗЖ [Опозиційна платформа — За життя], а є ті, хто тяжіє до ЄС [Європейська солідарність]. І вони співіснують в одній фракції. Логіки і цілісності в ній водночас не спостерігається. Це видно навіть у законотворчості. В одному законопроекті можуть сусідити жорстко фіскальні і дуже ліберальні норми. І це правки, зроблені членами однієї і тієї ж фракції. Рано чи пізно утруска і калібрування в монобільшості все-таки відбудуться, але поки що все виглядає так.

Є ще одна проблема з цим парламентом: його більшість безпосередньо залежить від поглядів президента країни. А сам президент поки ще недостатньо чітко розуміє, чого він хоче.

У голови держави має бути чіткий план дій, набір його цінностей і політичних установок має бути очевидним і зрозумілим. У чому план Зеленського і його політичної сили, я не розумію. В їх діяльності співіснують прямо протилежні вектори, і уряд теж нічим допомогти не може, він такий же хаотичний, як і парламент. Деякі міністри досі не зрозуміли, куди вони потрапили і що повинні робити.

В уряді є люди, які викликають симпатію, але він не виглядає командою, а Гончарук не виглядає безумовним авторитетом для цих людей. Кабмін, на жаль, у масі своїй — місіонери без віри, проповідники без пастви і кабінетні візіонери.

Останні п’ять років ми переживали частковий демонтаж старої системи відносин у владі. Водночас нічого нового за ці ж п’ять років не було збудовано. Зараз же відбувається повне скасування навіть тих правил, які ще існують, а отже, рано чи пізно в фундаменті влади замість цеглинок будуть дірки.

Було б просто і зрозуміло, якби нинішні президент, прем'єр, парламентська більшість запропонували інші правила гри. Адже це було їхнє гасло, на яке виборець відреагував, надавши карт-бланш. Але я досі не бачу, у чому полягають ці нові правила.

У тому, щоб у депутатів не було недоторканності? Добре, це інструмент, але не мета. Мета у чому?

Поки що єдиний помітний і системний процес — це спроба президента максимально сконцентрувати владу у своїх руках. Посилити органи, підпорядковані йому, і посилити контроль над ними. Щось йому вдається, щось ні, але тенденція очевидна.

Я не думаю, що президент Зеленський — прихильник авторитарного правління: без образ, масштаб особистості трошки не той, щоб стати авторитарним президентом. Але він може створити фундамент авторитарного правління, яким потім скористається хтось інший. А ось це вже сумніша історія.

Повне інтерв'ю Сергія Рахманіна читайте в номері НВ від 30 січня 2020 року