Фільм-концерт «Розділові: Наживо»: поезія пауз, ком та крапок

Лише одного вечора, 11 грудня, в кінотеатрах України пройде показ фільму-концерту «Розділові: Наживо», в якому Сергій Жадан читає вірші про кохання, Ольга Михайлюк та VJ Cергій Палівець знаходять до них графічні візуалізації, а музиканти Олексій Ворсоба та Томаш Сікора супроводжують все це атмосферною музикою. Останній виступ арт-об'єднання зафільмував режисер та оператор Вадим Ільков. Він запросив до зйомок 11 найкращих операторів України, щоб вловити те, що зазвичай залишається поза межами глядацької уваги, — момент творення мистецтва як суми рефлексій, пауз та викреслених речень, без яких неможливо віднайти ідеальне співвідношення сенсу та форми.

Ще 21 листопада, після київського прес-показу фільму у відповідь на очікуване питання з залу «для кого і для чого це кіно?» режисер поділився з журналістами думкою, з якою важко посперечатися: з плином часу культурні явища за нестачею документів стираються з людської пам'яті, залишаючись в історії блідими плямами переказів сучасників. І саме тому сьогодні важко достеменно уявити, наприклад, якою майже 100 років тому була вистава театру «Березіль» Леся Курбаса. Щоб цього не сталося і зі спадком «Розділових», Ільков зафільмував їх останній виступ. 

За час свого семирічного існування творчий квінтет встиг об'їздити майже всю Україну. В 2014 «Розділові» саме готувалися до концерту у Алчевську, коли продзвеніли тривожні дзвіночки референдуму про самовизначення ДНР. Передчуття окупації під акомпанемент учасників проекту задокументовано у фільмі Ількова «Вальс Алчевськ». «Розділові» в ньому — майже в тому ж складі (без VJ Сергія Палівця), а місто — ще в сонливому невіданні про майбутню війну. Якщо простір стрічки «Вальс Алчевськ» більш сконцентрований на діалозі Заходу та Сходу, а підготовка перформансу так і не увінчується записом виступу, то «Розділові: Наживо» стає герметичним моментом істини, в якому концерт і є самоціллю всього. В свій час Вадим Ільков був одним з організаторів першого в Україні опен-ейр фестивалю «Шешори» (2003-2007), який спеціалізувався на етно-музиці та ленд-арті, а пізніше перетворився в «Арт Поле» (2009-2013). Але чи зможе годинний концерт, відзнятий в аскетично-монументальному просторі «Мистецького Арсеналу», зацікавити непідготовленого до подібного мистецтва глядача?

Перше «так», якщо цей глядач любить сучасну українську літературу, поезію Сергія Жадана та знайомий з його музичними експериментами. Якщо в етно-ска гурті «Жадан і Собаки» (існує з 2000 року) він постає перед нами неголеним правдорубом та матершинником, то в перформансі «Розділових» стає тихим і закоханим поетом. Жінка та чоловік, щастя та туга, любов і смерть — намагнічені полюси протилежностей, які стають головним мотивом віршів, які увійшли до стрічки. Виглядає це так само захопливо, ніби Нік Кейв передумав в баладі « Where the Wild Roses Grow» вбивати свою кохану і змінив постулат «All beauty must die» на «ніхто не буде страждати», фатум — на екзистенційну тугу, а смерть — на рішення жити, якщо не щасливо і довго, то принаймні цікаво. А це, погодьтеся, в людському існуванні найскладніше. В цьому чуттєвому вмінні брати за коханих відповідальність є щось прекрасно старомодне, ніби почерпнуте з ідилічності біблейської поезії «Пісні над піснями». Ці вірші схожі на райський куточок, де чоловік та жінка живуть в первісній гармонії з собою та ще й чути не чули про гендерні ролі. 

Мінливу та трансформуючу природу почуттів у стрічці втілюють не тільки тексти. Ольга Михайлюк, авторка ідеї «Розділових» та режисерка проектів Агенції «Арт Поле», знаходить для кожного вірша Жадана візуальний відповідник. Цей графічний код або символ попри видиму простоту і лаконічність форми перетворюється на візуальну метафору віршів та одночасно стає їх самобутнім продовженням. З-під рук по-самурайському зосередженої перформерки народжуються живі анімації перекреслених рядків ненаписаних зізнань, птахів, кораблів, сніжинок, завірюх та брудних калюж відлиги. Їх імпровізаційна стихійність весь час проектується на великий екран за спиною поета, а скрип пера або тремтіння паперу підхоплюють музиканти, перетворюючи концерт у безперервний потік інтуїтивного мистецтва. 

Ксилофон, акордеон, саксофон вкупі з експериментальними інструментами то видають поодинокі звуки, ніби розставляючи між словами віршів коми та крапки, а то розливаються цілими елегіями, перетворюючи виступ на живий джаз- чи блюз-концерт. Ефект від побаченого та почутого дещо нагадує славнозвісне в 2015 на просторах інтернету поняття брейноргазму або АСМР (автономно сенсорна меридіональна реакція) — феномен сприйняття, який характеризується хвилею приємного поколювання від маківки до кінцівок, що виникає у відповідь на певні зорові, слухові та когнітивні тригери.

Камери 11 найкращих операторів (Олександр Течинський, Андрій Лисецький, Сергій Стеценко, Ілля Єгоров, Андрій Котляр, Володимир Усик, Олександр Рощин, Світлана Коваль, В'ячеслав Цвєтков, Кристина Лізогуб, Денис Мельник) вправно ловлять найменший рух артистів, даючи нам відчути ступінь їх граничної концентрації та емпатійності один до одного. Мовчазні погляди та сигнали складаються в зрозумілу тільки їм азбуку Морзе, якою вони повідомляють один одному, хто, за ким і коли знову вступить у цей медитативний джем. 

Відчуття перебування в справжнісінькій арт-лабораторії підсилює і замкнений клаптик простору, який режисер та художник постановник Мирослав Вайда зумисно «відрізають» від монументальної безкрайності «Мистецького Арсеналу» низкою завіс. Теплі освітлювальні прибори, живі кімнатні рослини та чорний одяг всіх виконавців різко контрастують з білим тлом екрану. Густонаселене тло у фільмі без наративу, діалогів та пояснень допомагає знайти «перипетії» та «драматичні повороти» в міміці та зигзагах настрою самих «Розділових»: коли вони в імпровізованому режимі по-новому переживають для себе ті чи інші рядки віршів, мелодії чи візуальні асоціації. 

Ця струнка поліфонія надає усьому перегляду певної інтерактивності: глядач в кожний окремо взятий момент часу може загострювати свою увагу конкретно на одній зі складових перформансу. Залежно від емоційного фону та культурного бекграунду він бачить в ньому, як на зображеннях з тестів Роршаха, щось своє, зрозуміле і вистраждане ним одним. Поява у фіналі перспективи з безкінечною колонадою, якою поет, ніби міфічний Орфей, йде не оглядаючись вперед, символізує собою метафоричну смерть проекту: вона одночасно ставить крапку в семирічному існуванні «Розділових» та вивільнює творчу енергію учасників для підкорення нових горизонтів. 

Звісно, такі філігранні та медитативні дійства, як концерт «Розділові: Наживо», рідко користуються попитом на широкому ринку збуту, але, безперечно, перетворюються на незабутній емоційний досвід, в якому сам процесс споглядання та осмислення робить глядача повноправним співавтором художнього твору.