"Стирають сліди української присутності, наче ми тут і не жили" - репортаж із польського села, де Михайло Вербицький написав музику до гімну

У польському селі Млини Підкарпатського воєводства, неподалік українського кордону, 7 грудня вшанували памʼять отця Михайла Вербицького – автора музики українського гімну. Цього дня минуло 149 років із дня його смерті.

Зустріч влаштували організації закерзонців (землі на сході Польщі, де до депортацій 1944-1947 років більшість населення були українцями. – Gazeta.ua). Зібралися до 300 учасників, частина із навколишніх сіл, близько 110 приїхали з України.

У селі, де Вербицький провів останні роки життя, провели панахиду. Відвідали Перемишль, де вперше виконали патріотичну пісню "Ще не вмерла Україна".

"У Млинах близько 50 хат і 320 жителів. З них 7 родин – українські. З приходом до влади "Права і справедливості" в 2015-му нас стараються залякати, аби не надто себе показували. Щоб сполонізувалися. А ви там, в Україні, полякам усе дозволяєте", – каже місцевий 55-річний Богдан.

Cтоїть із другом-українцем 53-річним Юрієм на панахиді за отцем Михайлом Вербицьким. Композитор був греко-католицьким священиком у Млинах, у 1863-му написав тут мелодію до вірша "Ще не вмерла Україна".

Село виглядає, як хутір, хати розташовані далеко одна від одної. У суботу на вулицях - порожньо. Лише група українців порушують тишу. Охороняє їх дві машини поліції.

На урочистості зібралися українці з навколишніх польських сіл. Їхніх рідних вислали звідси у 1946-1947 роках під час акції "Вісла" на захід Польщі. Дозволили повернутися на рідні терени у 1960-х.

"У нас не тільки руйнують могили. Стараються стирати сліди української присутності, наче ми тут ніколи не жили. Це свідома політика Варшави", – каже Юрко. Стоїть, спираючись на паличку під час панахиди.

У 2015-2017-му на сході Польщі було 15 актів вандалізму проти українських надгробних памʼяток, переважно щодо могил членів ОУН і УПА, які в Польщі вважаються винними за геноцид поляків у 1940-х. За жоден випадок наруги над могилами ніхто не покараний. Місцева влада не відновлює памʼяток і не дає дозволу зробити це українцям.

"Я не звідси, оженився і приїхав із сусіднього села. На початку трохи були замішання з поляками, років 15-20 тому, але з року в рік вони далися на спокій. Тутейші не підтримують наруг над могилами. Може, хто в серці має хто зло на нас, але не виносять на світло. Не спіткав давно нехотті (негативного ставлення. - Gazeta.ua)", – каже польсько-українським суржиком 59-річний Михайло, був сільським головою Млинів до лютого минулого року. Прийшов на панахиду у потертій куртці. Руки мозолисті від роботи.

У Млинах є два торгові центри "Зал Львівський" і "Зал Київський", в яких працює лише кілька магазинів. Решта – порожні приміщення. Там здебільшого закуповуються українці, польської мови у крамницях практично не чути. Село – неподалік пункту пропуску "Краківець-Корчова".

"Мене би знову обрали главою села, якби не поїхав на заробітки. Грошей немає де заробити, треба щось вимисляти, – каже Михайло. - Село вмирає – старі відходять, а молоді виїжджають у великі міста. Немає жадних перспектив, фабрик, нічего не діє. Був би спокій на Україні, більший рух через кордон, працювали б торгові мережі, місто би тут виросло. Інвестори не певні, чи вигідно будувати великі торгові центри. 40 гектарів викупили біля сусідньої Корчови, але після початку війни в Україні всі проекти заморозили. Має зарадити влада в Києві, у Варшаві, бо ми ту пішаки".

На окраїні – церква Покрови Богородиці, де останні 14 років життя служив отець Вербицький. Зараз тут костел, але час від часу відбуваються і греко-католицькі богослужіння. Поруч могила-пантеон композитору, споруджені за президентства Ющенка у 2005-му.

"Поляки – як москалі, два єднакові народи у ставлені до нас. По історії – брехуни, по житті – колоністи наших земель. Москаль і поляк – два брати. Хочуть іти на чужоє, всьо присвоювати собі, - каже місцевий українець, 63-річний Славко, після панахиди, сідає в авто з родиною. – Ми з поляками тіко сусіди. Колєгами нігди не будемо. Україна мусить стати на ноги, щоб захищати своїх у Польщі".

"Ставлення до нас залежить, як пропагує це місцева влада і ксьондз. Як добрий отець, не підбурює, то місцеві добре ставляться, а як ні, то зле, – каже тутешній українець 60-річний Володимир. – У деяких селах наші ся боять, щоб не ображали. Руйнування могил, то не робили тутейші, то приїздили націоналісти з Перемишля чи далі, з Варшави. Місцевим - байдуже".

Панахида триває півгодини. Члени закерзонських організацій дорогою додому обговорюють ціни в польських супермаркетах та знижки. Деякі товари вдвічі дешевші . Скуповуються в мережах Вiedronka та Tesco. Організатори стараються, щоб всі учасники вчасно зібралися в автобусах- двох великих і одному малому. Дорогою додому співають десятки фольклорних пісень – знаних і не дуже. Приїздять сюди з 1990-го - на день народження та смерті Вербицького, а також у село Явірник Руський неподалік Перемишля, де народився автор музики гімну.

"Перше вшанування Вербицького відбулося в червні 1990-го в Пикуличах і Млинах. Могила композитора тоді була в кущах, все поросло хабаззям. За сприянням товариства "Надсяння", створеного 1989-го, на чолі з його тодішнім головою Володимиром Середою, місцевість біля могили впорядкували", - каже теперішня керівниця громадської організації "Надсяння" Соломія Риботицька.

Закерзонці відвідують рідні краї батьків десятки разів на рік, мандрують, прибирають цвинтарі, видають путівники та інші книги, популяризують в Україні втрачену малу батьківщину – Підляшшя, Любачівщину, Надсяння, Лемківщину, західну Бойківщину.

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815-го в селі Явірник Руський, що біля Перемишля. У 10 років помер батько, а мати вдруге вийшла заміж і відмовилась від прав на сина. Ним і його братом опікувався родич — перемиський владика Української греко-католицької церкви Іван Снігурський. Той заснував у Перемишлі хор, згодом музичну школу, в яких вчився Михайло. Побачивши талант хлопця, владика запросив викладачів, які дали ґрунтовну музичну освіту. У 1850-му закінчив Львівську семінарію і висвятився на священника. 1856-го осів у Млинах, де прожив решту життя. Там же в 1863-му написав музику до вірша Павла Чубинського "Ще не вмерла Україна". Перше виконання твору відбулося 10 березня 1865-го у Перемишлі на концерті, присвяченому Тарасові Шевченку. Помер композитор від раку язика в Млинах в 1870-му.