Верховенство твориться боротьбою за право

"Хто робить себе черв'яком, той не може потім скаржитися, коли його топчуть ногами". Ця знаменита фраза І. Канта стала прологом до книги німецького філософа права, юриста Рудольфа фон Єрінга "Боротьба за Право".

Книга, на якій сформувалися покоління німецьких (західних) адвокатів, суддів, прокурорів та в цілому правосвідомість західної культури.

Єрініг з переконливістю німецького філософа доводить, що боротьба за право є саме обов'язком як по відношенню до самого себе так і по відношенню до цілого суспільства.

В кожному конкретному випадку порушення приватного права (в сфері прав споживачів, недоторканості житла, спільної власності, приватності, виборчих прав, кримінального процесу тощо) розігрується драма боротьби "Права" проти "Неправа" в цілому. Як і солдат не воює проти абстрактного ворога в цілому, а виконує свою бойову задачу у вузькому секторі, але в цілому виглядає, що все військо воює проти того абстрактного ворога.

"І кожен раз, коли громадянин відмовляється від боротьби за своє приватне право (бо безперспективно, дорого чи довго) - він нагадує солдата, який покинув поле бою.

І якщо свавілля і беззаконня в якомусь суспільстві піднімають голову, то є вірна ознака, що кожен на своєму місці відмовився від захисту свого приватного права чи інтересу".

І майже лайливий і незрозумілий багатьом депутатам, суддям і прокурорам принцип "верховенства права" - є результатом тривалої боротьби.

"Верховенство права" перекладено з англійського принципу "rule of law", протилежним до якого є принцип "rule of man", або більш зрозуміле в період абсолютизму "rex lex" (король і є закон).

В свою чергу (спрощено) весь абсолютизм тримався на тезі "вся влада від Бога" (після перемоги католицької церкви в боротьбі за інвеститури). Сходження на владу відбувалося шляхом передачі корони від глави церкви королю. Тож правитель ставав джерелом абсолютної влади та єдиним уособленням закону і держави.

Філософи доби Відродження почали піддавати сумніву божественне походження держави на противагу якому обгрунтовували теорію "договірної держави", за якою люди об'єдналися для кращого забезпечення своїх природних прав (життя, свобода, власність).

Абсолютизм же незворотньо призводив до сваволі правителів (в питаннях податків, власності, релігії, правосуддя тощо).

Опір сваволі і боротьба за "rule of law" ставали ідеологічною основою повстань проти абсолютизму.

Зокрема, під час громадянської війни в Англії (1642-1651) було взято в полон короля Карла І. Проте виникло розкольне питання "чи судити короля чи стратити як переможеного"?

Оскільки король був джерелом влади і уособленням закону, то "судити короля іменем короля" не виходило.

Це питання вирішувалося понад рік і було розв'язане фактично державним переворотом в парламенті Англії, який 1649 прийняв резолюцію:

"Народ, що є під владою Бога, є джерелом всякої справедливої влади. Те, що парламент проголосить законом, матиме силу закону, навіть якщо лорди чи король з цим не погодяться."

Так закон став вище короля, а європейське суспільство почало рух в напрямку верховенства права і людиноорієнтованих держав. А праці Г.Гроція, Дж.Локка, Ч.Бекаріа почали визнавати за ідеологічний орієнтир права.

Шкода, що багато рукописних праць С. Оріховського втрачено, а український філософ помер за 6 років до того як у Львові з'явилася перша друкарня Федоровича. Можливо наші юристи навчалися б на працях наших філософів і швидше побороли б комплекси совєцької правозастосовчої практики.

В сутнісному значенні "верховенство права" протистоїть диктатурі, автократії і олігархії, де управлінці понад закон. Американська традиція становлення верховенства права після прийняття Конституції - це соціальна боротьба за право кожного конкретного громадянина і на справі когось одного проти США інколи виростають цілі правові інститути і змінюються традиції.

Наприклад, чи знали ви, що в США теж були концентраційні табори для своїх громадян в часи WWII?

Через них пройшло понад 120 тис. (сто двадцять тисяч) американців японського походження з них більше 62% були народжені вже в США. Також в концентраційних таборах утримувались тисячі американців німецького та італійського походження.

Закон 1942 року вимагав таким людям покинути свої домівки і переселитися в табори, щоб запобігти шпигунству.

Один не підкорився. Був заарештований, а в подальшому визнаний винним. Чоловік не змирився і продовжив боротьбу за захист Конституції у Верховному суді США.

Так, в справі Коремацу проти США 1944 він програв. І Верховний суд США прийняв політично-мотивоване рішення, роздільною кількістю голосів (6-3) та постановив, що такі обмеження громадян США не порушують конституційне право на рівність.

 Коремацу не зупинявся в своїй боротьбі і добився перегляду рішення аж в 1983 році з позиції "coram nobis" (наш аналог нововиявлених обставин). Виявилося, що Мінюст США фальшував докази і насправді не було жодних ствердних доповідей ВМС США, що американці японського походження були не лояльні уряду США чи подавали якісь сигнали японським субмаринам.

Саме боротьбою одних з сотень тисяч за свої права творилася американська демократія. А судді Верховного суду США, які приймали політично-мотивовані рішення пішли в небуття, все життя виправдовуючись за свої позиції.

Інший теж дуже знаменитий приклад з США.

"Розділені, але Рівні".

Нині звичний і зрозумілий принцип рівності всіх громадян перед законом в США був задекларований ще 14-тою Поправкою до Конституції США (1868), але реалізувався лише через сто років. До цього в багатьох штатах були офіційні закони, які визнавали сегрегацію.

Ці закони стали можливими через судовий прецедент в знаменитій справі “Плессі проти Фергюсона” (1896), який визнавав доктрину “Розділені, але Рівні” (separate but equal).

Так, деякі штати встановлювали покарання за порушення законів сегрегації (заборонялися шлюби чорних і білих, спільні школи, місця в ресторанах, перукарні, транспорті тощо).

Понад 50 років американці пробували побороти сегрегацію.

Аж до 1951 року, коли почався суд за інтеграції проти сегрегації в школах.

Так в справі “Браун проти Комітету освіти” Верховний Суд США переглянув своє рішення і зійшовся на позиціях того, що Доктрина “Розділені, але Рівні” виникла після 14тої Поправки і стосувалася транспорту, а не освіти. Але більш важливо суд вказав, що спір треба розглядати в контексті сучасних обставин, а не з огляду на минуле.

Тож сегрегація в освіті США юридично була подолана 1954 року (лише якихось півстоліття тому) і діти різних рас змогли навчатися разом. Після цього був знаменитий Американський рух за громадянські права (1955–1968 років) і Мартін Лютер Кінг з його промовою “Я маю мрію”, але це вже інша історія.

Третій приклад індивідуальної боротьби за право для всіх в США.

До 1965(!) року в деяких штатах придбання презервативів каралося позбавленням волі до одного року.

Аж поки лікар однієї з клінік не виписав рецепт на контрацептив. З цього почалася знаменита справа Грісвольд проти Конектикуту.

Верховний Суд США майже одноголосно постановив, що Конституція і Біль про Права гарантують право на приватність. Але річ в тім, що ні текст Конституції, ні тексти всіх Поправок не містять такого визначення і такого права як приватність. Деякі судді виводили право на приватність і заборону держави втручатися в особисте життя і обмежувати свободу без достатньої причини з права на справедливий суд, інші - з необмеженості прав, зазначених в Білі про Права (9 поправка).

Словом, право на приватність було виведене з принципу "penumbras" (за яким писані права розширються в тлумаченні відповідно до загальної ідеї). Загальні ж ідеї прав людини сконцентровані в Декларації прав людини і громадянина (1789).

Тож американцям їхні права не дарувалися, вони їх виборювали, боротьбою тривалішою і і складнішою ніж нині в Україні. (Навіть така "дрібниця" як право придбати презерватив виборювалося роками).

В Україні теж достатньо прикладів боротьби за право, але люди, які присвячують цьому роки життя, нерви і власні ресурси, на жаль, не мають того рівня визнання, їх поки не цитують на лекціях чи в підручниках з права. Але такі люди є, серед них є і прокурори, слідчі і судді які мають сміливість захищати закон часто в супереч політичній доцільності.

Ось приміром в РФ, щоб провести мітинг треба дозвіл влади як в СРСР. Хоча в нас подібні норми в Конституції, але росіяни не змогли відстояти своє конституційне право і тепер дозвіл влади вище їх конституційного права. Щось подібне мало б бути і в нас, і хто його знає, як розвивалися події з протестами 2013-2014, якби один небайдужчий чоловік - Олексій Вєрєнцов , захищаючи своє право на мітинг без будь якого дозволу влади не дійшов до ЄСПЛ і не отримав рішення у справі "Вєрєнцов проти України", яким підтверджено, що конституційне право на мітинг вище дозволу влади.

Це дуже важливе рішення і приклад боротьби за право, адже у випадку з Олексієм йому навіть держава часів Януковича пропонувала досудову компенсацію здається в шість тисяч євро, щоб він відкликав скаргу з суду. Він скаргу не відкликав і в підсумку виграли всі громадяни України.

Інший випадок, що стався зі звичайним інженером з міста Славутич, в якого серед ночі наряд поліції вирішив перевірити умови зберігання зброї без жодних на те підстав. А через відмову Сударікова впустити в дім, де діти і дружина вже лягали спати, поліція анулювала дозвіл на зброю і зажадала примусового вилучення власності Сударікова. Їх, бачте, образило, що людина відмовила впустити в дім з посиланням на ст. 30 Конституції. За рік боротьби в декількох процесах та різних інстанціях суд постановив, що конституційні права власності (зокрема і на таку річ як зброя) можуть обмежуватися лише законом, а не міліцейською інструкцією і визнав протиправним відповідний пункт Інструкції МВС 622.

Ще один випадок із захисту права на недоторканість житла, де Бориспільский районний суд визнав безпідставним втручанням в це право, коли обшук проводиться із залученням невизначеної кількості осіб, що зазначаються в протоколі і не мають належних процесуальних повноважень .

Так, зокрема, у згаданому випадку крім оперативників різних служб і спецпризначенців нацполіції в обшуку брали участь навіть працівники прес-служби МВС, знімаючи відео для інформаційних повідомлень. В цьому випадку громадянин і його захисник майже три роки боролися за право і в підсумку суд мав сміливість визнати докази зібрані під час такого обшуку - недопустимими.

На щастя в Україні вже зібралося достатньо прикладів успішної боротьби за індивідуальне право, але на жаль, ми ще не навчилися цінувати цих відчайдухів боротьби за право. Ніхто вже не згадає, що на початку 2000-х слідчі глузували, а часто навіть фізично знущалися з тих сміливців, які відмовлялися свідчити проти себе з посиланням на ст. 63 Конституції.

Нині саме їх зусиллями, а не сама по собф стаття 63 Конституції набула безумовного авторитету. І кожен такий випадок захисту свого індивідуального права тільки й укріплюватиме верховенство права в цілому. Тож будьмо сміливими та завзятими в цій боротьбі.