Моральний колапс державної служби

Шок кінематографічної спільноти України, коли її представницю Юлію Сінькевич «зрізали» в останній момент конкурсу на посаду голови Державного агентства з питань кіно, має нарешті розкрити очі усьому суспільству на нинішню культуру відносин в середовищі державної служби загалом.

Розповім особисту історію. У тепер вже далекому 1996 році я одержав своє перше робоче місце спеціаліста Державного комітету України у справах національностей та міграції. Конкурсів тоді ще не було. Мене рекомендував науковий керівник дипломної роботи як сумлінного студента. Призначення відбулося під особисту відповідальність начальника управління вищевказаного комітету, котрий надав мені шанс. Напевне, я виправдав довіру, бо за кілька років став його заступником. І теж без жодного конкурсу.

Далі плідно займався політикою, двічі обирався депутатом місцевої ради, був доцентом. Тобто відійшов від чиновницької діяльності, зберігши у пам’яті добру школу професійного зростання завдяки багатьом старшим колегам, яких тепер можу назвати своїми Учителями з великої літери. Після 2002 року процеси державно-службових відносин не торкалися мене безпосередньо.

Що значить відчути різницю я зрозумів за 14 років. Основним покращенням вважався новий Закон України «Про державну службу», прийнятий 2015 року. «Фішкою» стала абсолютизація конкурсної процедури при доборі кадрів. Звісно, законодавці «хотіли як краще», але знову вийшло як завжди. Тому мої спогади про особисту участь в сучасних відборах, опубліковані у даному блозі ще 2016 року, мають промовисту назву «Фальшиві конкурси».

Від того часу «маразм крепчал». Отже, кричуща ситуація з Юлією Сінькевич стала несподіванкою лише для творчого середовища, необізнаного з тим, що майже усі конкурси на державну службу в Україні давно перетворені на довготривалу паперову тяганину з єдиною метою – оформити заздалегідь прийняте рішення вищого начальства протоколом конкурсної комісії. Очевидно, у казусі Держкіно маємо справу з випадковим ексцесом, коли потрібна кандидатура з невідомих причин просто не встигла зареєструватися. Тож заходимо на друге коло вже звичної профанації.

Знаючи із середини про все довкола конкурсів, мене цікавить одне: що відчувають численні посадовці, насамперед, співробітники кадрових підрозділів у різних органах влади, мовчки виступаючи в ролі «тупих предметів», чиїми руками «вбиваються» не узгоджені наперед співгромадяни, які досі наївно ходять по псевдо-конкурсам?

Маю відповісти за безсловесних підлеглих. Дехто сприймає це неподобство як належне, але більшість боїться залишитись без засобів до існування, адже занадто принциповим там не місце. Моральний занепад панує нині на державній службі. Самий раз писати кіносценарій про Акакія Акакійовича наших днів.