Коли Росія піде. Якими повернуться Крим та Донбас?

Деокуповані території: до чого готуватися Україні

Уже більше п’яти років Україна веде оборонну війну проти зовнішнього агресора — Російської Федерації. І вже більше п’яти років немалі площі території нашої держави, а саме Кримський півострів (Автономна Республіка Крим і м. Севастополь) й частина Донбасу (кілька районів Донецької і Луганської областей), знаходяться під окупацією Москви. Коли саме і яким чином зазначені ділянки повернуться під контроль офіційного Києва — можна лише гадати. Однак у той час поки ведуться дискусії відносно самого процесу повернення окупованих Росією територій, вагомим є питання, в якому стані вони будуть, коли Україна повертатиме їх назад.

Для того, щоб скласти уявлення про наслідки перебування російського чобота на українській землі, варто звернути увагу на деякі приклади. Найсвіжіший мав місце вже наприкінці листопада 2019 року, коли українські морські судна «Бердянськ», «Нікополь» і «Яни Капу» після річного утримання у РФ (результат подій минулорічної так званої «Керченської кризи») були повернуті останньою (згідно з рішенням Міжнародного трибуналу ООН з морського права від 25 травня 2019 р.) українській стороні. Катери і буксир було доставлено у військову гавань Очакова.

На оглядини зазначених українських кораблів навіть прибув глава держави Володимир Зеленський. Він на власні очі переконався у тому, в якому жалюгідному й розграбованому стані Росія повернула судна. Сам факт такого, без перебільшення, варварського поводження із кораблями країною, що позиціонує себе як регіонального лідера, щонайменше дивує. Це і є своєрідний індикатор того, якими після окупації будуть українські території та об’єкти, які Київ наразі не контролює.

Зазначений випадок далеко не перший прояв цинічного ставлення РФ до захопленої української власності. У пам’яті спливає стан деяких українських кораблів, повернутих Росією після драматичних подій захоплення Криму в 2014 р. Він теж був далекий від того, що було до окупації.

Те ж саме можна очікувати і від стану об’єктів на суходолі. Прикладом можуть служити звільнені російськими солдатами у грудні 2014 року позиції, які розміщувалися на Арабатській стрілці, півостровах Чонгар та деяких інших ділянках на межі Херсонщини й Криму. Вони були зайняті за півроку до того, коли РФ після захоплення Криму мала бажання контролювати газорозподільчу станцію, трубопровід і бурові вежі у селі Стрілкове Генічеського району Херсонської області.

Сюжети про стан об’єктів після кількамісячного перебування на цих територіях «освободителей» від «натовського чобота», носіїв «руського міра»» з усіма його «принадами» неможливо забути. Після виходу росіян контрольована Україною північна частина коси-півострову повернулася до звичного стану, у курортних містечках та селах в останні роки навіть почав спостерігатися будівельний бум.

Що ж тоді казати про окупацію Кримського півострову, тривалість якої вже вимірюється роками? Якими окупанти залишать Бахчисарай, Севастополь, Сімферополь, Феодосію, Ялту, фортеці, палаци, музеї, культові споруди чи внесений до списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО Херсонес Таврійський? Повідомлень з різних джерел про руйнування об’єктів культурної спадщини (наприклад, Ханський палац) чи вивезення за межі Криму історичних артефактів (наприклад, знайдені під час розкопок предмети і експонати) та художніх творів (наприклад, картини Івана Айвазовського чи Івана Шишкіна) — величезна кількість. І цей перелік злодіянь зростає. Україна стикнулась  з реальною загрозою перетворення півострову найближчим часом на справжню розграбовану пустку, таку, яку після себе у давнину після грабіжницьких набігів степових залишали кочові орди.

Читайте також: Росія визнала: вона перетворила окупований Крим у пустелю

Це ж стосується й Донбасу. Яскравим, але дуже сумним прикладом «турботи про місцевих російськомовних мешканців» з боку Кремля, можуть служити ті населенні пункти, які українська армія встигла звільнити у 2014 році: Краматорськ, Слов’янськ, Маріуполь, Сєвєродонецьк та багато інших. Багато об’єктів інфраструктури досі у звільнених регіонах Донбасу потребують відновлення й українська влада, яка прийшла на заміну маріонеткам Кремля, постійно намагається відбудувати те, що було пошкоджено або зруйновано лише за кілька місяців панування росіян.

Вже  відомо про руйнування або знищення великих індустріальних гігантів (наприклад, Амвросіївський цементний завод), затоплення багатьох шахт (звідки, за «даними» Путіна, «гірники» і «трактористи» Донбасу майже шість років поспіль витягають зброю та боєприпаси), приведення у запустіння спортивних споруд (наприклад, стадіон «Донбас Арена»), розграбування об’єктів приватної власності (торгівельні центри, автосалони, заправні станції) тощо. А враховуючи те, що ОРДЛО Москва так і не прийняла до складу Російської Федерації, проте доступ росіян до цих територій відкритий і некотрольований, доля цих районів може бути ще гіршою, ніж Криму, який стрімко перетворюється у зону екологічної катастрофи.

Наведені приклади, — це лише те, про що відомо. Існує також безліч доказів наслідків «хазяйнування» росіян і в інших країнах, які вже знають що таке «братська» агресія. Грузія, Молдова, Сирія та інші відчули всі «принади» російської окупації. Там добре засвоїли: російська влада приносить запустіння, занепад, руїну і смерть.

Оскільки результати російського перебування будуть досить відчутними для всіх захоплених регіонів, потрібно вже зараз на державному й міждержавному рівнях розробляти стратегію відновлення реінтегрованих територій. Деякі представники української влади та експертного середовища вже підкреслювали, що Україна не зможе самотужки відновити всі об’єкти, які цього потребуватимуть.

Від Росії потрібно буде вимагати повної грошової компенсації зазнаних втрат (подібно до того, як свого часу сплачувала репарації постраждалим країнам Німеччина). Намагатися всебічно залучати іноземні інвестиції пропонувати пільги для приватного капіталу, готового вкладати кошти у звільнені території. Адже лише після повної ліквідації наслідків російської присутності можна буде говорити про відновлений державний суверенітет у межах своєї міжнародно визнаної території.

Станіслав Желіховський, для «Главкома»